Лана Краска
вона руйнувала всі правила і стереотипи
не слухала жодних порад і філософських докладів
уперто й власноруч
океани перетворювала на хмари
а ночами та ранками
гаптувала стяги
мені не боляче ввійти до світу ночі
мені не боляче забути назавжди
пекельно-сірі з голубінню неба очі
гріховно-тяжкі гіркі молитви
я все пізнала на шляху до воскресіння
я все пізнала в сяєві лампад
а тиші не бажалося
мовчання для самітників
розмова ж не для кожного
для впертих оповідачів...
вона і він
завжди ніколи
разом
між ними постаті людей і барикад
між ними відстані , автобуси , маршрути
й питання - ти кохаєш мене ?
а ввечері
коли спрацьоване вічністю місто
навіть і не думало відпочивати
а світло тисячі ліхтарів
перегукувалось зі світлом автомобільних фар
він і вона - двоє
... і врешті - решт минуле поверталося
біля вхідних дверей сиділо віддано
собаченям скаліченим й обірваним
за ніжністю скавчало зголодніло
вона ж ті двері відчиняла тихо
Єдина
смуток... тиша... єдина зоря...
шмат паперу... і мрія єдина...
непокірність... забутість... свіча...
що палає віднині єдина...
я так довго не бачила снів
що забула який ти насправді
тихий шепіт весняних полів
чи нещастя зрадливая правда
хто ти є у моєму житті
тільки тінь , тільки мрія про диво
тепер вона знала з критичною впевненістю
без жодних "але" , "може й так" чи "напевно"
час хоче і може для двох зупинятися
час майже стоїть , коли двоє кохаються...
і вона знову діставала меч
старанно зчищала іржу та минуле
заради життя до двобою на смерть
рушала, лиш тільки почувши - готова?
її не лякали ні біль, ні тортури
вона вставала о шостій тридцять
бо о сьомій вимикали світло
швиденько бігла на кухню -
аби заварити міцної , без цукру , кави
а потім - зібравшись з думками
і заспокоївши биття свого серця
... і скільки б він на неї не дививсь
і скільки б до дрібничок не вивчав
вона була й лишалася його
благословенний життєдайний храм...