Лана Краска
давай не будем більше сперечатись
хто головний , хто ні , хто просто так
давай не будем - час прийшов зізнатись
нам долі нашій - чи усе в нас так
давай сьогодні в танці покружляєм
мелодії простої і без слів
а їй тепер мовчання пасувало
порожнє ліжко
кава без троянд
вона на самоті гуляла парком
не боючись собак
брудних калюж
вона можливо вперше у житті не поспішала
можливо вперше слухала себе , а не чужих
кортіло щастя - щастя і шукала
оточуючих заздрість маючи за гріх
нікому і нічого - лиш мовчання вперте
а вона ж не назавжди
лиш на мить , не на вік
придивись - її очі
то болю і смутку безмежжя...
але попри цей біль її сміх ще дзвінкий
що бачу в обличчі твоєму
зцілованому не раз
на фото
в уяві
у снах
а що їй в обіймах інших ?
від них пахне тільки неволею
їй небо пасує з хмаринками
не затхлість у парі з недолею
вона скаженіє від примусу
законів , тортур і насиллявона не купується цінником
мій світе
край моїх вчаровань
де лине завше пісня - самота
мій любий край
моє жадане слово
що зрідка відпускаю в небеса
і знову календар в червоних хрестиках
і кава надміцна і надгаряча
між зустрічами спільне їм помешкання
чатує час для нового побачення...
і тиша знов
довічна
чи не вічна
на мить лишень
на день
чи на добу
на папері вона тонка
а в житті вся у сколах і тріщинах
я малюю її при свічках
а кохаю о темній опівночі
невагомо торкаюсь щоки
... а він її від світу боронив
був хрестоносцем
відданим слугою
плекав їй квіти
готував обід
і на двобій за честь рушав щоночі
улюблена цифра - шість
улюблений колір - чорний
за щастя сказати "мій"
і чути "моя" до скону...