Ніка Ареміх
Сьогодні — тиша, сьогодні — спокій
І сутінки стискають у обіймах,
Прекрасно-синій небосхил високий
Живильну рідину дає постійно
Сьогодні все навколо завмирає,
Нащо творити найліпше?
Нащо судити за інших?
Нащо твої сподівання,
Брехня й зізнання?
Вітер несе сп'яніння,
Відпускаю тебе, відпускаю.
І ще з сотню разів відпущу
До далекого водограю,
До самого початку дощу,
Відпущу до веселого сонця,
Більше не можу здаватись сильною...
Більше не стало наснаги й пам'яті,
Річка терпіння не є неспинною,
Більше бажання не мною зайняті...
Більше сильною бути не можеться,
Весна...
Весна вирує у мені ще із зими, хоча, фактично вона буде пестити своїми обіймами землю ще нескоро.... Але вона володіє моїм тілом, моїм розумом і душею; чим далі, тим сильніше стискає груди, перехоплює подих, зводить з глузду, штовхає від натхнення до відчаю і наповнює відчуттям щастя і неймовірності...
Що ти робиш в пітьмі?
На що озираєшся ідучи?
Такі, як ти, вмирають людьми,
Такі, як ми вічно живуть вночі!
А ніч стелить стежки,
Не ти. Тепер — не ти, а хто завгодно
Отримає написані листи,
Відчує дотик теплий надприродньо,
Побачить сновидінь моїх світи.
Хтось інший — най хоч перший незнайомець —
Моя любов до тебе — цвіт жасмину:
Така ж духмяна й чиста, як роса;
Вона — як вітерець, що дмуха в спину,
Вона — як щира віра в чудеса.
Вона невпинна, майже невблаганна
Нові імена, нові місця,
Нові обличчя, нові мандрівки;
Нові фантазії щодо кінця
Старої заслуханої платівки.
Тремтячі краплі нічної роси,
Вони знають, що я - не така, як всі
Вони чують щось в моєму голосі
І сміються з моїх косуватих очей,
Зітхають, почувши одну з диких ідей
Та це все дрібниці, і це все не те..
Я розповім тобі про те, що ніколи ніхто не чув
Розповім тобі - бачиш, я уже лечу
Розповім тобі про те, що не знайдеш за вікном,
Розповім тобі про те, що буде відомо лише нам двом
Я готуюсь до цього,
Якщо ти хочеш їсти -
Ось воно, моє тіло.
Якщо нема де сісти -
сідай там, де я сиділа.
Якщо не бачать очі -