Олександр Попроцький
Розкішний вечір, тепле море,
На горизонті сонця блиск
Передає востаннє в гори
Свій промінь. Наче обеліск
Там на горі маяк столітній,
Давно вже пам’ятник, давно…
… І ти давно уже єдина,
Багато днів і місяців.
З тобою час так швидко лине…
Хоч я по-іншому хотів.
І окрім слів: «Тебе кохаю»
Між блисків ніжності, тепла,
Піду у Бога попрошу
Тобі жіночого я щастя,
Погляну в небо і скажу:
«Нехай їй, Боже, все удасться,
Нехай фортуна знов і знов
Її життя охопить повно,
Я зараз щастя відчуваю,
Кохання, щире, неземне…
Чи буде ще таке? Не знаю!
То ж прошу, не будіть мене…
Яскравий літній день у місті,
Навколо галас, шум машин,
Доріжки вимиті та чисті.
Гуртом на клумбах, як один
Працюють комунальні люди
І творять радість для містян –
Не відпускай мене від себе
Не відпускай мене від себе,
Навіть коли ми не разом,
Бо серце проситься до тебе
Сповите ніжним, теплим сном.
Наслухатись тебе я хочу
Я хочу дарувати тобі щастя,
Щоб твої очі в радості були,
Я хочу цілувати, скільки вдасться
Твої вуста. І щоб до нас прийшли
Нові хвилини пристрасті, кохання,
Щоб ми відчули істинне життя
І знову темна ніч без тебе
Холодна, мов арктичний лід…
Я знов звертаюся до неба
За твоє щастя на землі.
За те, щоб легко було жити
