Ольга Анцибор
Чорнобривці цвітуть біля хати,
Ароматом п’янять білий світ,
Їх старенька насіяла мати,
Гріє мамину душу їх цвіт.
А душа у матусі як сонце,
Випромінює море тепла,
Бо вона – як у Всесвіт віконце,
Я жіночого щастя краплинку
Вкрала в долі чи просто взяла.
Я на віях сльозинку-перлинку
Обережно і ніжно несла.
Так боялась на землю зронити
Під безжалісні ноги чужі,
Так боялась її загубити,
Світ без тебе порожній,
Вкрилось хмарами небо,
Сонця промінь холодний
На землю летить.
Як навчитися жити,
Коханий, без тебе?
Душу туга проймає
І серце болить.
Так чекала кохання,
Так хотілось весни.
Та роки все летіли,
Наче віщії сни.
Із спекотного літа
Раптом виринув ти,
Та до осені разом
Не змогли ми дійти.
Коли життя висить на волосині,
По-іншому ти дивишся на світ.
І прагнення в душі твоїй єдині –
Залишити в житті помітний слід.
Нащадкам заповісти всі надбання,
Любов їм передати до краси.
Навчити дружбу берегти, кохання,
Чому ж ти, коханий, так пізно зустрівся?
Чому ж ти так пізно на світ народився?
Я довго жила і тебе все шукала,
Та доля нас двох на роки роз’єднала.
Я ціле життя лабіринтом блукала.
Не тих я кохала, не тих цілувала.
Тоді вже, як згасла остання надія,
Я заблукала у часі і в просторі,
Йду я по місту, по вулиці йду,
Десь тут мій дім, і знайти його просто так,
Я пошукаю і може знайду.
Місто моє, таке рідне і затишне,
Сквери і вулиці, річка й мости,
Я заглядаю у день його завтрашній,
Скрізь інтернет, високі технології,
Не час листи писати від руки.
Та в цих листах свій час і хронологія,
Людина проглядає між рядків.
У цих листах людська душа присутня,
Вона живе в них, тепла і палка,
В них відчувається людини щира сутність,
Господи, я дякую тобі
За твоє святе благословення,
Дав мені ти сльози у журбі,
І кохання дав як одкровення.
Ти створив мене таку не схожу
На подруг моїх і на людей
Врівноважених як день погожий,
-Не зраджуй, мила! – ти просив коханий,
-Не зраджую я – доказів шукаю,
Що ти найкращий, любий і жаданий,
Бо як же я без порівнянь це взнаю!
Кажуть не буває між жінками дружби
Я в це не повірю, ось що вам скажу,
Якщо раптом стане тяжко і сутужно,
Зразу ж до подруги плакатись біжу.
Подруга розрадить, подруга пригорне,
Розжене подруга прикрощі й жалі.
Разом ми забудем усе лихо чорне
Кохання моє таємниче,
Любове моя неземна,
Лиш гляну тобі я у вічі –
І враз розквітає весна.
Не думала я, що так пізно,
Ще буду кохати я знов,
Що в серці народиться пісня,