Парфен Венчишин
Ніж варитись у самому собі,
краще десять разів постраждати за кóгось.
Перестати різнити на своїх і чужих.
Вимкнути лічильника задніх думок параною.
Грає море синєє
симфоніями мирними.
Жодного пострілу, сутички, забобону.
Море — то мир,
Непорочності лоно.
Цей світ — таке люте пекло,
хоча й заперечує дехто.
Духовність не в зігмундфрейдівських афоризмах,
як і святість не в регаліях архієпископських.
Відверта брехня прикривається шаром чистої правди.
На замовлення вбито Муаммара Каддафі й Махатму Ганді.
Ніякі гроші
товстосумам не допоможуть.
Змете їх перед лицем бідств,
не врятується космізмом косміст,
ні зв'язками й мамоною атеїст.
Замóк на прочиненій двері викликає острах.
Не в минулому ще голодомори, геноциди і холокости.
У підвалі каплички знайдено чиїсь кості...
Живі й мертві утворюють нерозривне одне.
Кожен до свого переходу іде.
Царице, сей світ схож на замулений омут,
а ми почуваємось тут ніби вдома.
І невтямки рибині, що є море безкрає
там, десь за межами мутної калабані.
Занадто не буркоти.
У кожного свої хрести.
Не виміряти їх, не обійняти побіжно.
Люби ближніх
так, щоби на совісті не темніло ні плями.
І Матінка Божа із нами.
Лупцювали нас поліцаї
гумовими дубцями,
за те, що не хтіли співпрацювати з властями.
І як охрестять добряче по спині і черепочку —
взнаєш Провидіння непоясненно юродивий почерк,
Йде
брань
зла і добра.
Ми — в ній.
Та на чиїй стороні?
Серед тих, кого змило сорокаметровою хвилею
під час цунамі 2011 року і вибуху Фукусíми,
я був хлопчиком п'ятирічним, і йдучи над піщаними берегами,
міцно тримався за ручку японської доброї мами.
Завила сирена. Сирени. Диктор стривожено щось лопоче.
Думка тече розтопленим воском...
Кондового обивательства позбавитися непросто.
Незчувся, як день обважнів на лопатках.
Піддивляєшся в дзеркало стривожено і покрáдьки.