Тарас Іщик
Небесна сотня відходить у бій
в міцних і у рівних рядах
вперто в даль упирається зір
і стискається щит у руках.
В них забруднені лиця від кіптяви шин
У плетеному кріслі, на веранді скляній,
пускаючи кільцями дим сигаретний,
мов зсередини в горло надходить той дим,
що спогади будить в мені силуетно.
Я прожив все життя, та цікаве чи ні,
Заради когось мусимо кидатись з гори
і як Пірам та Фізба сплітатись у дерева,
коли корінням, мов руками обвіва з пітьми
твій усміх, мов освітлена нічна Женева.
Заради когось мусимо писати ці вірші
Кровоточать із жовчю рани засохлі,
з рота піна іде, ноги потом намоклі,
на зіницях твоя лиш краса полуденна,
твоя незбагненна, твоя нездійсненна.
Крізь роки нас долі розвели повсюди,
Пливе мій пліт самотній океаном,
вже марево з'їда здорове розуміння
і сонце смалить тіло мов ватраном
просохлі губи стали мов каміння.
Ніхто не поцілує їх, довкола лиш вода солена,
У пелюстках своєї ницості,
твій погляд - це квітка розпущена пристрасті,
де в прикритих жіджабом зворушностей,
тільки твоє обличчя повне непорушностей.
Фіміам твоєї особливості
Бездонні очі твої, Україно,
немовби сам Господь в них заглядає,
в ріках швидких, лісах і нивах
у Божий день там спочиває.
Вся благодать в твоїх хатинах,
Чекати щось, чогось, від когось -
Смертельний тиск кровоносних судин
Тікаючи від себе, шукаючи совість
Все одно залишиться у виграші один.
Немає відповіді на пусті питання,
Чому ти так притягуєш до себе?
Чому так ясно сяєш дальнею зорею?
Де в тебе той вогонь, що в серці аж до неба?
Де то тепло, що лиш обпалює душею?
Як тяжко бути зовсім недалеко,
Скотилася сніжинка з неба
і впала на повіку вмить
та окові не є потреба
знати, чи це сльоза лежить.
Під теплотою щік розтала
Життєві зміни ламають із хрустом хребти
і душі ламають через праве коліно,
так повільно, нікуди не спішучи,
із муками, криками, попиваючи Фраголіно.
А ми гнемось під них, бажаючи жити
Я не складав тобі віршів
і не писав тобі пісень,
ти десь далеко спиш,
вбігаючи в щодень.
Що відчуваєш ти в мені?