Виктор Харламов
Миром правит случайности Бог,
- Бессердечный и в чём-то беспечный...
Наглый врун, подлый нрав его строг,
- Это может познать каждый встречный...
Не гадай, на кофейной барде,
Що відбувається зі мною,
Мій друг до мене ні ногою,
А ходять, в метушні мети,
Різноманітні, та не ті.
Тех дней, ночей неведомы нам веси,
Раздоры, войны, лжи полны, с тех дат
Запутались: кто резал, кто повесил,
А кто Малуши чарам был не рад…
В ад брошен Святослав, Владимир… — детка…
Прекрасно отражение лица,
Которое ты, видел юным, ярким...
Настало время знать любовь отца
Потомкам... дети, в жизни, не подарки.
Ты, женщине всегда отдашь своё
Лише очима світу бачу я,
В тобі... жахливе, і прекрасне бачу.
Все ж села та міста, любов твоя...
Всю душу віршам віддадуть гарячу.
Поривом емоційним.., від похвал
Не мудрено в Москве родиться,
Но Пушкиным !? Какая честь!
Ведь до сих пор его прочесть
Не могут! К слогу устремиться,
Всем, с возрастом не мудрено,
Всіх, хто читає ще мої рядки,
Хто разом з Україною страждає...
Хто любить та кохав, не за плітки...
Хто совість, сердце, марно всеж не лає.
В ракетному ревінні від Кремля,
Сніги, мело-земля в імлі, віхоли крила...
Свіча горіла на столі свіча горіла...
Як літо вабить полум"ям мошку до виру...
Пороша грілась забуттям у вікон щиро.
Малює заметіль на склі сріблясті стріли,
По сводкам, целый день не устаю,
Искать победы или мира строки…
Как скупы и порой они жестоки,
Слова, написанные не в раю…
Терзаю телевизор в сто программ,
Пью сок густой морозных кистей осени,
Пью жаркой роскоши октябрьской сок.,
В нём листопад шуршащий в зыбкой просини,
Любви оскомину с собой увлёк.
Наша жизнь вся, от А и до Я,
Академия вычурной боли...
Сквозь случайностей тьму колея,
Нам назначена Богом, - едва ли...
Слеп и нем сам Господь... - Это мы,
Божок, маленької любові, спав
І поруч факел свій поклав.., неначе,
Де німфи непорочні, бал з заплав
Підстрибом правили... Скорись, юначе,
Дай факел чоловічої краси
