Виктор Харламов
Взяв квиток до станції
Перша любов...
Несподівано взяв, від мрій,
Жартома...
Ненароком.
Самоти не бажаючи кров.
Песнь соловья не мёд, а глас господний...
Сама любовь пронзающая рай
В телесной заводи и преисподней...
С ума восторгом сводит... Пой, сгорай!
Поёт стервец, осознанно умело...
Постарію, снігом вкриюсь, наче взимку все,
Як любов перехворію, любий мій... - спасе.
У журбі не ворушити нам минуле, ні
По тобі журюсь - жалкую, з серцем у борні.
За то что жил, как мог, Бог научил,
Сил не жалея, сам берёг себя ли...
Я к старости приговорён, сил ил
Скопив, секундный срок тянуть в печали.
Все страхи, все болезни по плечу,
Війну, і іноді смертельну, так ,
Ведуть зла очі, серце.., - не жартують.
Первинні.., - очі ? - Серцем ладу брак,
В злитті двох тіл.., настирно все ж святкую.
Свободу дій лихих, палких... на "смак",
До зустрічі розлуку Бог призначив,
І все ж таки про тебе бачу сни,
Хіба ж прожили б ми окремо, наче,
Мій милий, не було б біди-війни,
Мій милий, не було б якщо, війни.
Твій образ очі зачарує все ж,
Важких повік торкнеться в зраді ночі.
Дарма сну муки, в суті нитка меж
Здолає зір в гріхах з узбіч... Пророчі,
Послання є... З тобою вже, слід в слід,
Лубянку посещали поздно ночью;
Их Блюмкин звал: "Стрелять врагов, изволь!":
Дрожали руки первый раз, но волчью
Повадку все имели..., чуя кровь...
Поэты - два великих и ничтожный
Ты, слёз вдовы, её прекрасных глаз,
Не стоишь в жизни бренной, одинокой.
Умрёшь бездетным, ты всего лишь раз;
Покинешь вдовий мир, забытый склокой.
Себе подобных не оставив, знай,
Той, що підняв на друзів меч,
Господньоі все ж вартий кари...
Життя його не варте плеч
"Ненавиджу!" - сказала ти мені,
Мені, що сум пізнав в палкій любові.
Це сказано було у метушні,
У милосердя... є слова чудові.
Брехня, у мову лайку жваво клич,
Маєш позбавитись лоску
Вражень від Бога творінь,
Із межпланетного воску
Зроблено все... Знай, - "Амінь!" -
Пращури скажуть далекі,
