![Вже скільки впало їх у цю безодню /М. Цветаева/]()
Вже скільки впало їх у цю безодню, Що кличе крізь росу! Настане день, я зникну у Господню Глибин Землі красу. Застигне все: у співах, сварках вголос, Що сяяло, рвалося. Очей зелених мрії, ніжний голос, Та золото волосся. Життя, з солоним хлібом, знати треба, - В днях забуття мине. І буде все - як ніби -то, край неба, І не було мене! Мінливою, як діти, в кожній міні, Недовго - злою, Любила час, коли дрова в каміні, Стають золою. Віолончель, і кавалькади в хащі, Дзвін Божий у селі ... - Мене, залишать вже напризволяще, В усій красі землі! До вас звернусь - не знала в чомусь міри, Чужі, свої?! - все знов: Звертаюся за вибаченням... віри, Провини за любов. І день, і ніч, письмово, усно, шумно: За правду - так чи ні, Мені буває часто надто сумно У двадцять... З маячні, За те, мені пряма немилість біла, До прощення образ, За всю мою нестримну ніжність тіла За гордий вид, що згас... За швидкість тих подій, що з сліз дощем; За правду, та за гру ... - Послухайте! - Мене любіть, іще... За те, що я помру.
