А я вагаюся часто і каюся.
А я вагаюся часто і каюся.
Роздумую, дію, стаю, помиляюся.
І тільки вводить мене в облуду:
а що ж собі інші думають люди?
Їду додому в свою Україну
й не знаю кого тепер там зустріну.
Боюся слухати, боюся дивитися,
боюся в брехні цій довкола губитися.
Бо в нас йде війна за кожен наш лик,
а я всюди чую російський язик.
Сідаю в автобус і спостерігаю,
і відповіді на питання шукаю.
Уклінно прошу вас мені помогти,
щоб швидше знайшли ми шлях до мети.
Попереду мене старші персони,
що точно не вийдуть з «комфортної зони»,
говорять російською голосно (жваво)
до внуків своїх, щиро так, нелукаво.
Позаду молодші російську частують.
(А всі наші втрати чогось вартують?)
А збоку дитятка маленькі геть-геть…
Не чули мабуть ні про страх, ні про смерть.
Їх мама російською спати вкладає,
а кожне із них їй щось відповідає.
А я їду збоку в свою Україну,
і серце щемить так від болю наївно.
Задумуюсь: «вільна», «свята», «незалежна»,
«єдина й соборна», «така величезна».
Про що це?
Про що усі ці слова?
Та тебе здається і зовсім нема.
Твої діти співають російські пісні,
а з назви забрали давно букву «ї».
Кажуть, що українці?...
Але все це слова…
То чим же закінчиться наша війна?