Герасим’юк Василь
Я не зрубав її, небогу,
я тільки шепотів: “Пади…
і перегороди дорогу,
смереко, перегороди.
Ми ж молимось одному богу,
з одної глини і води.
Щоб мали ми й одну дорогу,
Де ви пасли, олені небесні?
Ви почули срібний свист стріли?
Ви скупались у черленім плесі
чи в залізну дебрю утекли?
Де ви спали, олені небесні?
Ви відчули жовтий зір змії?
Ви наснили золотому теслі
1
Стих водоспад. Коли вляглася піна,
побачив я над прірвою жінок.
І ліс уздрів їх. Відступив на крок
і впав перед жінками на коліна.
З яких небес вони? З яких зірок?
На єдиному березі його безпросвітної,
старості його заморської
сива ходить вівця…
А вовну її першу
повезли в бесагах за море,
і другу її вовну
в тих бесагах за море повезли,
Хіба не вигідно
дві давні гуцульські родини
(трохи в неповному складі)
поселити
на одних двоповерхових нарах
у бараці в Караганді? –
холодна зима сорок сьомого
буде для них теплішою.
На кичері – хата одна.
В хатині тій – жінка одна.
За хатою – грядка і паша.
Є старші на світі жінки,
маленька вона, без руки,
самотня, здається, найстарша.
Не так вже багато їй літ,
Зброя не довела до порога –
тільки до грушки.
Нікого нема, і несила
до хати зайти своєї –
ніби там дитина нехрещена…
А дитя – на руках!
Виділи темнооку із дитиною –
ходить жінка верхами
Якщо в дальньому зимовому лісі
чути серед ночі
тихий дівочий спів,
значить, там є школа,
в якій вчаться дівчата.
Невже в тому лісі не стріляють
і не перев’язують рани,
…Не про всіх запитав. Розказав
не про всіх – ще залишив для брата.
Із холодних космацьких отав
нічка встала – настала розплата.
І судді поміж них не було.
І коротким був вік супостата.
І снігів поміж них намело.
Мою смереку хто послав на муки?
Сніг а неї обтрусив – ховав свій слід.
І пада сніг з її колючих віт
на голову мою. В порожню сутінь
ховаю погляд… Хай порветься нить
одвічна.
Вона не знає: живий він чи ні!
Одного разу вже таке було,
але в сорок сьомому прийшов лист,
і тоді вона дізналася,
де він і що з ним.
Сказати по правді, тепер трохи інакше,
На ворізках колиска під
самою стелею — так дід
ладнав, сам прив’язав на сволок.
За шнур колиску колисав
вояк, поранений лежав
на лаві, ще не леґінь — отрок.