Богдан Юрковський
Сад из яблонь, что стал белоснежным,
Прогнила под ногами листва,
Это ад что покажется вечным,
Не найти тут и грамма яства.
Заварю тёплый чай напоследок,
Зеленоокий птах на підвіконні,
Чекає ранньої весни,
Моя душа — твої долоні,
Мої вірші — твої казки.
Тихенько пісню заспіває,
Навіщо ви всі взагалі мені,
Чому немає з ким поговорити?
Навіщо ваші голови дурні,
Навчились мою голову дурити?
Чому я сам проблеми пережив,
Чується запах жовтневого вітру,
Листя почало вже падати з неба.
Хтось запитає чи в бога я вірю,
Я відповім - мені віра не треба.
Сів я на лавочку десь біля хати,
Такий приємний теплий вітер,
Гаряча кава на сніданок,
А я стою у полі квітів
І знову настає світанок.
Ті помаранчеві тюльпани
Горит внутри всё, и не зря
Болит, как вдруг на раны солью
- Всего лишь лучшие друзья,
То, что вчера считал любовью.
Наш мир печален и жесток
И горы с плечь. Среди туманов,
Сияя золотым мечом, увы, но я тут не при чём,
Шёл рыцарь с весткою желанной,
Ведя дружину за плечом.
Шёл весь в крови и Боже правый!
Как я когда то в детстве написал,
Как я боялся в мыслях потеряться,
Я не хотел быть взрослым, но я стал,
Ходить по миру, прыгать и смеяться.
Я вырасту и стану чуть тупее,
Так тепло самому и сегодняшний день
Мне напомнит о счастье, тем более,
Я люблю одиночества серую тень,
Это то, что родное до боли.
Лёгкий снег тихо падал на белую шапку,
Ти можеш хоч на хвильку прилягти,
Ти можеш не писати кілька років,
Ти можеш все забрати і піти,
Мене розцілувати з усіх боків.
Ти серце можеш викинуть моє,
Темна ніч, лиш крізь штори на зорі поглянеш,
Заснеш і крізь сни, і крізь мрії летиш,
Прокинешся, з теплої постілі встанеш,
Приляжеш назад, так і вічність проспиш.
Прокинься, відчуй тої реальності подих,
Чому зазнавши болю, знов один?
Чому сумуєш? Знав що так і буде,
Бо різні на землі бувають люди,
Хтось демона дитя, хтось божий син.
І знов сумуєш, рот прикрив рукою,