Богдан Юрковський
На случай, если я умру,
Пожалуйста, не падай духом,
Ведь я одну тебя люблю,
Горячим телом, мёртвым трупом.
Огни на улице. Так жаль,
Чується запах жовтневого вітру,
Листя почало вже падати з неба.
Хтось запитає чи в бога я вірю,
Я відповім - мені віра не треба.
Сів я на лавочку десь біля хати,
Тремтить земля, і в чорній тиші гинуть
Останні крики, що від болю злі.
І хриплий шепіт, що в душі заглине,
Летить, немов розбиті кораблі.
Злітають іскри, темний дим клубоче,
Нехай життя буде коротким,
Нехай над тілом зацвітуть
Кущі із запахом солодким,
Залиште там, нехай ростуть.
Хай дощик капає із неба,
Холодні лати гріють мертве тіло,
І меч ніколи так і не дістав,
Навколо стільки нелюдів раділо,
Що він за королеву дні віддав.
Душа і серце в службу королеві,
Чому зазнавши болю, знов один?
Чому сумуєш? Знав що так і буде,
Бо різні на землі бувають люди,
Хтось демона дитя, хтось божий син.
І знов сумуєш, рот прикрив рукою,
Одним прекрасным летним днём,
Моя позиция ясна,
Вот как-то встретились вдвоём
Два самых странных существа.
Он был не то чтобы дурак,
Ти можеш хоч на хвильку прилягти,
Ти можеш не писати кілька років,
Ти можеш все забрати і піти,
Мене розцілувати з усіх боків.
Ти серце можеш викинуть моє,
Зеленоокий птах на підвіконні,
Чекає ранньої весни,
Моя душа — твої долоні,
Мої вірші — твої казки.
Тихенько пісню заспіває,
Ты плачешь третий день подряд,
Разглядывая мои фото,
Глаза уже давно болят,
И всё закончится вот-вот.
Ты так мечтала старость встретить,
Не боюсь уйти из жизни даже самых близких людей,
Ведь моя жизнь вовсе не их собачье дело.
Уверяю, что если тебя и должно что-то греть,
Это вовсе не моё очень странно холодное тело.
Сидеть вместе под ливнем, утопиться в слезах,
Забылся я, проснувшись невзначай,
Забылся и сквозь берега Днестра,
Моя душа летит, давно скучая,
Хотел бы повидать я те места.
Так монотонно снова дни проходят,
