Богдан Юрковський
Нехай життя буде коротким,
Нехай над тілом зацвітуть
Кущі із запахом солодким,
Залиште там, нехай ростуть.
Хай дощик капає із неба,
Зеленоокий птах на підвіконні,
Чекає ранньої весни,
Моя душа — твої долоні,
Мої вірші — твої казки.
Тихенько пісню заспіває,
Ты плачешь третий день подряд,
Разглядывая мои фото,
Глаза уже давно болят,
И всё закончится вот-вот.
Ты так мечтала старость встретить,
Горит внутри всё, и не зря
Болит, как вдруг на раны солью
- Всего лишь лучшие друзья,
То, что вчера считал любовью.
Наш мир печален и жесток
Не боюсь уйти из жизни даже самых близких людей,
Ведь моя жизнь вовсе не их собачье дело.
Уверяю, что если тебя и должно что-то греть,
Это вовсе не моё очень странно холодное тело.
Сидеть вместе под ливнем, утопиться в слезах,
Чується запах жовтневого вітру,
Листя почало вже падати з неба.
Хтось запитає чи в бога я вірю,
Я відповім - мені віра не треба.
Сів я на лавочку десь біля хати,
Такий приємний теплий вітер,
Гаряча кава на сніданок,
А я стою у полі квітів
І знову настає світанок.
Ті помаранчеві тюльпани
Синє небо і зорі, синій птах, що у небі літає,
Синій кит що блукає у морі, синій дід шо горівку шукає.
Ти єдиний такий бліднуватий, а всередині сірий мов дощ,
А в околицях міста у хаті, мама жарить зажарку під борщ,
Так тепло самому и сегодняшний день
Мне напомнит о счастье, тем более,
Я люблю одиночества серую тень,
Это то, что родное до боли.
Лёгкий снег тихо падал на белую шапку,
Бажання стають все дедалі скромніше,
Деталі все більше кидаються в очі,
Я цей невеличкий по розміру віршик,
Писав на останніх словах серед ночі.
Я виріс в тіні та не рвався назовні,
Больше нету впринципе красивых,
Раздерая руки до крови,
Мне бы дать всего немного силы,
Сделал всё бы для твоей любви.
Горы бы сметал махнув рукою,
Це зараз море і пісок,
Колись було прекрасним інше,
Польові квіти й колосок,
Як було весело раніше.
Це зараз фото в інстаграм,
