Курносов Єгор
Бачив я, вже розкрито одну із семи печаток,
і почув я нарешті одну з чотирьох тварин.
Говорила вона про великої справи початок,
що стражданням вінець, і про безліч інших причин.
Так, дивившись, я взрів - білий кінь і той вершник із луком,
Шляхом тіней місячного сяйва,
заблукала скривджена душа.
Нібито й потрібна, і не зайва,
свою долю й досі спокуша.
Вона стежку навмання торує,
Честь моя називається вірність.
То - не вигадка, і не доля.
Це моя одвічна відмінність,
моє серце, душа, моя воля.
Це - прадавнє, нестримане сонце,
Облітає весняний квіт
в круговерті зливових сліз.
Вже минуло багато літ,
я побачив багато гріз.
Оберемком нестрачених мрій
Дощ на вікнах малює вічність,
я навік відпускаю мить.
У очах твоїх - потойбічність,
й нескінченна небес блакить.
Голос твій заблукав самотній
Слово - написане, співане, сказане,
мовлене - не горить.
Слово навіки з душею пов`язане,
в серці весною бринить.
Слово буває жорстоким й ненависним,
Танок дощу і опалого листя,
вітер кружляє пил.
Осінь фарбує рідне обійстя
кольором жовтих чорнил.
Перша зоря піднялася над обрієм,
Щось трапляється надто пізно,
проте, іноді - не дарма.
Знов у серці блукає грізна -
зима.
Розгубилися і розбіглися
Старий в`яз розкинув свої гілки,
і стоїть він, неначе на варті.
Його погляд торкається тіла ріки,
в цьому місці блукати не варто.
Місяць сяє червоним,- він знову не спить,
Знаєш, друже, колись клятий ворог прийде,
він прийде лиш по наші голови.
Не барись, піднімайся з колін, і - йди,
пам`ятай - ніж виблискує холодом.
Загартуй своє тіло, зплекавши дух,
Приголомшливо час летить,
все пришвидшує свій біг.
Нам здавалось, пройшла мить.
Та мов тінь - промайнув вік.
Крізь гарячий подих вітрів,
Ми - воїни, одвічні і живі,
і навіть в смерті ми не знаєм смерті.
Бо славу нашу з пам`яті не зтерти,
нас не зламали війни і бої.
Нестримний дух степів, мов вітер,
