Курносов Єгор
З неба чорного тьмяні зірки,
як раніше, летять до ставу.
Не забути і через роки
дикий степ, і у пояс - трави.
Сонцем вщент ті опалені дні,
Голос твій між дерев завмер,
і прозора застигла тінь,
у обійсті нічних химер,
в сяйві зоряних миготінь.
Необачно тягне у глиб
Колись хотіли вгамувати час -
миттєвостей завжди не вистачало.
Життя поволі, мов вода, - спливало,
коли бажали зупинити час.
Так мріялося зупинити хід
Спадок предків - у нашій гарячій крові,
він - у голосі літнього вітру,
у борні, і в бою, у пекельній війні,
у бентежності нашого світу.
Голос крові міцніє, він вказує шлях,
Одвічні скелі, вдягнуті в бурштин,
заколисало небо у долонях.
Долає відстань часу швидкоплин.
Я назавжди у Хортицькім полоні.
Яскраві фарби полюбляє осінь,
Догоряє вогнем день,
і серпанок вже не спить.
Чорні зорі зійшли лишень,
і застигла в повітрі мить.
А в руці не тягар - меч,
Чорне сонце відбилось на вістрях мечів,
час запрошує у швидкоплинність.
Не пройдисвіти ми, і не втікачі, -
воїнів любить вічність.
Золотіє над степом сварга в імлі,
Мій чорно-білий світ,
я приходжу сюди щоночі.
Поміж вербових віт
бачу я твої очі.
Дике поле також не спить,
Легенди в сутінках - ледь чутно їхний подих.
Осінній шепіт скрізь сухої ковили.
І зорі ці - немовби в небо сходи,
якими прабатьки за обрій відійшли.
В яру холоднім - потічок блукає,
Досвіта, зранку, я згадаю сон,
що був такий непевний і розмитий,
немов сльозами янголів умитий,
від слів жорстоких і страшних прокльон.
Я занотую всі шляхи незнані,
Вартовий із граніту спить - віддзеркаленням у воді не набавиться,
не набув і зморшки за сотні мільярдів літ.
Тільки думкам, відомим лише йому - посміхається,
самотньому Подорожньому вказує шлях у світ.
Переінакшить всі погляди, та, з бізлічі зайвих слів,
На всі боки розкинувся степ у смарагдовім мерехтінні.
Зорі сяяли знов споконвічним, холодним вогнем.
Так нестримано падали вниз, підкоряючись силі тяжіння,
догоряли до ранку в житах, і згасали під літнім дощем.
Вітер зорям стелив степову ковилову постіль,
