Максим Марков
У деревах, за каштанами, кленами,
я ховаю себе від дощу.
Проживаючи миті за сценами,
думи легкі вже не відпущу.
Кожна крапля, що падає з неба,
Давай стріляй,
знаю, що знов промажеш,
як ще колись по кнопці блокування.
А якщо влучиш,
то не помру, не страшно,
І небо плаче, бачить мою біль,
вітер реве, як чує мої крики.
На мої рани потрапляє сіль,
щоразу, коли бачу давні пики.
І хвилі піднімаються від суму,
Життя хитке, і в'ється по спіралі.
в бездонній тиші вічного жалю.
Ніхто не знає що там буде далі,
і мрії всі дорівнюють нулю.
Сильні ті люди, що в житті не мають,
Напої мене ртуттю,
я сиджу, не пручаюсь.
Відчинивши ворота,
помилився і каюсь.
Обезкров моє тіло,
Забудь усі слова,
схопи ті мрії сильно.
І тільки не проси,
підкинь над небосхилом.
Ув'язнюй ті роки,
Безкрайній океан,
він ніби її очі.
На кораблі, в туман,
пливе, бо серце хоче.
І кожна синя хвиля,
Ты забудешь меня, Анабель,
руки в выжженных шрамах и стоны.
Только пой мне свою колыбель,
про свирепых солдат колонны.
Про войну ты и не вспоминай,
Там вода тече,
і вогонь пече,
поки ти мечем,
захищаєш світ.
Ти підстав плече,
Чомусь я чекаю твоїх повідомлень,
чомусь я жадаю побачити знову.
Твої срібнії очі, почути мову,
красу твою, без оздоблень.
Чомусь я радію твоїм кружечкам,
В её нежных объятиях спит человек,
дышит, еле живой, он от тяжести век.
Не умрёт он пока, она гладит его,
после гибели тела и нет ничего.
Его мысли пусты, её слёзы - печаль,
Це моя доля, битись на арені,
серед тиранів, шахраїв, убивць.
Історія висить на гобелені,
серед бридких, похмурих п'яних лиць.
То меч, чи щит хапати в чисті руки,