Максим Марков
Любили, і любилися,
сварились і мирилися,
отак і ми родилися,
в обіймах у сім‘ї.
Кохані, і в коханні,
Брудні мечі у ангельських руках,
чистіші світла крила у крові.
Білі мов, хмари, ангели у муках,
не втримали ті леза в рукаві.
Усі чорти зарізані й забиті,
Не можем вечно разрываться на части,
держать эмоции все взаперти.
Ведь так не сможем подарить людям счастье,
кого давно так мечтали найти.
Я помню тебя,
ищу всё глазами,
твой облик, твой вид,
пред собою глядя.
Ты будто мираж,
Чи хочу я жити - хочу,
і буду я жити - факт.
В своїх голові щоночі,
влаштовую сам теракт.
Я викину власную зброю,
В будь-яку мить це може закінчитись,
через невдале влучення арти.
І чисте небо більше не побачать,
кілька сердець, розірвані шматки.
Кілька життів змушені зупинитись,
Я втрачу все,
та хочу мати більше.
Кудись мене несе,
той біль все повільніше.
І руки мої чисті,
Від малого до великого,
від старого до нового.
Безумного, майже дикого,
до спокійного і простого.
Думки летять швидше кулі,
Зустрінемось, коли поллється дощ,
торкнуся краплями твоїх почервонілих щік.
І що б в твоїй душі не діялось,
ховаєш за дощем тих сліз потік.
Зустрінемось, коли настане ніч,
У кольоровому дзеркалі,
навпроти якого стою.
Чорно-білі лише силуети,
в голові я своїй малюю.
І у вікнах усе різнобарвне,
Вона не завжди ідеальна,
але з тобою, неважливо.
І коли спека аномальна,
і коли дихать неможливо.
У сніг лапатий і у зливу,
Я скажу тобі те,
що може хтось і казав..
І життя непросте,
але хтось і того не мав...
Я помру за тебе,