Леся Приліпко-Руснак
Хочеш у сні твоєму з'явлюся?
Навіщо? Й сама не знаю.
Бути феєю - не відьмою вчуся
Вінок спогадів знов розплітаю
Подумаєш що, коли раптом почуєш?
Ти – моєї душі щемні струни
Ти – сонце мого горизонту
Ти – дарунок коштовний Фортуни
Ти – ніжні хвилі мого Геллеспонту
Наше щастя ховається в тиші
Багряне листя стелилося,мов килим
Старі будинки – казкові кораблі
Ми блукали українським Римом
Де колись кохали королі
А осінь всміхалася мудро
Він притис до себе міцно скрипку
Лише вона йому лишилась у житті
А він на бідолашну схожий рибку
Яку на суші залишили в самоті
Колись він грав натхненно
Їй до болю хочеться в мансарду мрій
Де помешкання просякнуте трояндами
Куди ніколи не вдереться буревій
І не звабить світ порожніми принадами
Там кидає сонце відблиск полум’яний
Не питай мене чому сумна
Не питай чому не посміхаюсь
Не пропонуй солодкого вина
Не лізь у душу! Я не каюсь….
Не гай часу на пусті теревені
Не накопичуйте,людоньки,образ
Їх каменем на серці не тримайте
Бо живемо ми всього лиш раз
Кожна мить безцінна – пам’ятайте!
І як би часом в грудях не боліло
Дощ тупоче парасольками уперто
Закличним вогником блимає таксі
Смакує осінь солодке «Амаретто»
Шепоче вітру за презент: «Мерсі»
А десь розлука влаштовує прем’єру
Самотність не лікують телевізором
І в кімнатах ввімкненим світлом
Розмов телефонних мізером
Не заїдають солодким повидлом
Самотність не варто топити у пляшці
Дощові краплі стікають прощенням
Старе життя йде в небуття
Нове – приходить з натхненням
І вітер змітає образи сміття
Шаленіє злива щодуху
Дощ грає тихо й неквапливо
Свій осінній, проникливий концерт
Котяра-час потягається ліниво
І малює ідилічно-замріяний портрет
Камін дарує лагідне тепло
Світанок сонні відкриває оченята
Сонце променем всміхається з небес
Хмари,мов грайливі кошенята
Чекають все ще фокусів й чудес
Місто на мурашник схоже