Екатерина Евстратова
Що гірше ображеного янгола,
який марить помстою?
Навіть дияволу сили не досить,
щоб з ним порівнятися..
Коли янгол зривається по вині когось,
обертається злобою з подвійною силою.
Рисую в воздухе февральском
своим дыханьем облака.
Мороз сквозь щеки мои красным
напоминает что жива.
Да, ночью так бывает нужно,
Я смотрю иллюминацию улиц,
под бэк света оконных рамок.
Сижу на балконе, сутулясь,
выворачивая дух наизнанку.
Не спугнуть бы шепотом звёзды,
Мои строки рваными стали теперь,
ибо в сотни дорогах я не вижу итога.
А без итога, нет смысла открывать дверь,
и пускать к себе, если не с чем вести до порога..
В этих сотнях метель я утратила все вектора,
Можливо ще бути щасливою,
не мстивою,
відпустивши убивць.
Не змагаючись з дурною, зрадливою
долею до струсу зіниць.
Можливо бути ще чистою,
А погода удивительно тёплая,
хоть и день начинался с дождя..
Блики скачут машинными стеклами,
ослепляя порой и меня.
И за окнами тихими вздохами
к нам пытается влиться весна.
Я хотела б разбиться об скалы
морскою водою на смерть!
Надоели мне ваши забавы!
Надоело в огне мне гореть!
Судьба скудно дарит мне счастье
А почему же мне нельзя просто запеть?
Взлететь на миг к белым облакам?
Чему б не довелось меня задеть -
я с сдачей всё судьбе своей отдам!
За слезы я ей отнесу улыбку,
за боль свою - лик счастья подарю!
Я лишаюсь наодинці з думками..
Варто іноді сісти.. Ось так..
Щоб сторонні комедії й драми,
не чіпали мене аж ніяк.
Щоб зібрати до купи всі дані,
Третя ночі. Я не сплю.
Усміхаюсь в тиху темінь.
Чому так? Не поясню.
Останні ночі - так живу.
На голові мов діадема,
чарівність віддає свою.
Як просто мене згубити..
Дрібним подихом збити з ніг.
Хоч кому ж би було зловити,
та прозорий до серця поріг.
Наче з лялькою граюсь обличчам,
Залишись зі мною наодинці,
коли настрій не такий як треба..
Коли здається навколо злочинці,
яким щастя вкрасти є потреба.
Залишись зі мною, поки досить