Екатерина Евстратова
Я напишу останній вірш про тебе,
прощальний вальс, з емоцій та зі слів.
Ти моя нездолана ереба,
чи так треба?
Шлях вже наш зотлів.
Слишком тихо кричит сознание.
Слова его где-то вдали.
Не верю в твои обещания..
Мир мой, к черту вали.
Между прочим,
Ти стоїш один на роздоріжжі.
Куди ж іти?
Яким є вірний шлях?
Проходять дні, проходять сірі тижні,
летять роки..
Й твій поруч їде дах..
Немає змісту лікувати шрами
Над ними плакати та згадувати біль
Все що було у серці та між нами
Вже знищила січнева заметіль.
Немає сенсу більше роздивлятись,
Від минулого залишені сліди.
Хмільний монолог
Може бляха досить?
Стріху мою зносить.
Просить моє серце
втіху й трохи сміху
Вокзальними стежками,
дорогими кафешками,
зкуйовдженим містом
(в якому так тісно),
кроками, бігами,
літанням та брасом
Це моя неосяжна зима.
Як життя - чарівна й нестабільна.
Вона в серці, в душі, на устах.
Швидка та до болі повільна.
Один день - наче й снігу нема.
Другий тут - тримай, по коліна.
Бабусі.. Які ж вони світлі..
Які ж чисті та щедрі вони..
Головне у житті їхнім - діти..
Щоб щасливі ті завжди були..
Щоб ситі і звісно здорові..
Як же це не цінуємо ми..
Не зраджуй її морально,
не зраджуй її фізично.
Ти будеш її останнім,
вона - твоєю, навічно.
Не шукай для цілунку причину,
не зви її мрії дитячими.
Твої очі вже не гріють.
Холодні руки обіймають порожнечу.
Справді дивно..
Як швидко розумієш такі речі.
Справді лячно,
Пиши, моя дівчинко, пиши..
Рими насправді рятують,
поки зовні у світі та в тихій душі
звірі дикі лютують.
Пиши, моє сонце, думай, римуй.
Не важливо з ким ти був учора.
Не важливо з ким ти будеш завтра.
Тільки ти знаєш себе сповна.
Тільки ти знаєш свою правду.
Не шукай порозуміння в інших.
Не чекай потрібної поради.