Екатерина Евстратова
Я пам'ятаю ті несміливі кроки,
ту боязкість мою при кожнім слові,
по венам моїм дивні мікротоки,
забуті всі слова у новій ролі.
Я пам'ятаю ту дитячу невторопність,
Дружба? Любовь?
Прекрасно ль то
что болью режет?
Не ты - тебя
И вновь и вновь
В пасти не удержит..
А сонце має бути полігамним.
Воно створено безвиключно для всіх.
І навіть спалах буде що останнім,
воно розділить на кожного із тих,
хто сотий день шукає собі світло,
бо не достатньо сонячних промінь.
Я не хочу робити висновків.
Я хочу насправді жити.
Крізь плити бетонні,
людей забобонних,
атак, оборони
Хочу я тонуть в нашем мире,
в разговорах о сложных вещах,
что бы вместе навек мы забыли
о других мимолетных мирах.
Что б часы все забили на время,
что б забыл бы о графиках ум,
Стріха долі біжить із нами поруч
та чварити її уже дарма.
Вона згубила з драмою всю цноту,
трагікомедія зеленого життя.
І без звитяги ми живемо далі,
Хрест-навхрест
в'яжу пейзаж,
від учора і до завтра.
Кожен жест
моїх вдихань
має кривду,
Что кроется в тебе моя Вселенная?
Что прячешь ты за звёздами своими?
Тайна ли настолько та священная,
что не посильна душами земными?
Конец ли тебе есть иль бесконечная?
Я не відкрию тобі Америку,
як скажу, що жити не просто.
Але досить впадати в істерику
нарешті застели постіль.
Знову осінь, привіт. Може чаю?
Зазвичай так стрічають гостей.
Хоча дуже давно тебе знаю..
Та що разу - щось дійсно нове.
Наче листя, як завжди, до долу.
Забери мене ввечері, о восьмій.
Як тільки темінь накриє наше місто.
І знову я гадаю: "Може досить?"
Та вдягаю шию у намисто.
Хай простягнеться дорога поміж нами.
Хай люди розійдуться десь в дванадцять.
На межі я і ти
так і треба?
Ти надію мою
збережи.
Я дивлюся у
захмарне небо,