Екатерина Евстратова
Не дает опять уснуть
моих мыслей долгий путь..
Без опаски вновь бреду
Я у них на поводу..
Напеваю колыбель,
вдруг нагреется постель
А почему же мне нельзя просто запеть?
Взлететь на миг к белым облакам?
Чему б не довелось меня задеть -
я с сдачей всё судьбе своей отдам!
За слезы я ей отнесу улыбку,
за боль свою - лик счастья подарю!
Я згадаю тебе ще не раз.
Хоч немає у цьому і понту.
Хоч не встигло і сонце для нас
засвітити і пів горизонту.
Я згадаю тебе і нажаль.
Мені боляче буде все також.
Пробач, мій палач,
Що осанка не рівна!
Тобі зручно рубати,
Коли я така?
Пробач, ти пробач,
Що я божевільна!
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.
Я прошу,
не торчи у меня в голове,
не порти жизнь мою
снова.
Если нужно
ты просто раскрой,
Анастасія
У душі його світ навпаки, незнайомий,
Один погляд запав у програмі як вірус.
У ній щось нове, щось йому не відоме.
Як лиш в очах ці чари вмістила?
Я умею улыбаться сквозь злость.
Я умею вставать утром ранним.
Делать так что бы сердце зажглось
Но жить я умею ли, мама?
И любить я умею так сильно,
Так что б с верой и безустанно.
Моя ненАвисть до кінчиків пальців.
До кінчиків нафарбованих вій.
Я з прошарку вічних страждальців,
Воїнів внутрішніх війн.
Кидаючи курити ламаєш цигарки.
Так мене зламали й в смітник.
Чи знаєте?.. Поезія солодка,
мов омиває душу та клітини.
Кожне слово, рими кожна нотка
до серця тихо, мов пір'їна лине.
Так м'яко, ніжно падає до долу
Крила ми відриваєм на тебе, світе.
Кров у думках та у скронях помсти не стигне..
Коли час прийде і готові ми будем злетіти,
нас вже ніхто, ніхто, повір, не зупине!
Поки крила окріпнуть і набиратимемсь сил,
Зводять з розуму мене мої бажання,
маленькі кішки, що в душі скребуть.
Здається, мов на крок я ближче стану
і два назад.. Чи треба так? Мабуть..
Може не час ще чи не так все скоро..
Може не доля чи не мій то шлях.
