Екатерина Евстратова
Я не відкрию тобі Америку,
як скажу, що жити не просто.
Але досить впадати в істерику
нарешті застели постіль.
Залишилось місце для крапки,
ось наш не happy and.
Не повернутий буде задаток,
обіцянки знищені вщент.
Повтікали усі компроміси
й намагання щось зберегти.
Ну вот - весна.. Я чувствую её!
Весь мир вокруг становиться живее.
Только грустно мне немножко от того,
что на сердце - ветер холоднее.
Да потеплеет. Со временем пройдёт
послевкусие прохлады и морозов
Хочу я тонуть в нашем мире,
в разговорах о сложных вещах,
что бы вместе навек мы забыли
о других мимолетных мирах.
Что б часы все забили на время,
что б забыл бы о графиках ум,
Коли поруч з тобою - я втрачаю голову.
Самоконтроль, як бач, поняття невідоме.
Немає в нас нічого гальмівного.
Тільки щось нове та незнайоме.
І тріскаються вени, від потоку крові.
І б'ють шалені в серці ритми швидко так.
Це моя неосяжна зима.
Як життя - чарівна й нестабільна.
Вона в серці, в душі, на устах.
Швидка та до болі повільна.
Один день - наче й снігу нема.
Другий тут - тримай, по коліна.
Знову осінь, привіт. Може чаю?
Зазвичай так стрічають гостей.
Хоча дуже давно тебе знаю..
Та що разу - щось дійсно нове.
Наче листя, як завжди, до долу.
Наодинці у космосі цьому,
немає поруч нікого, ніде.
Ті всі зорі мільйон років тому
вже померли й висвітають своє.
Наодинці, нічого не чути,
наче все навкруги - пустота.
Все так хаотично,
так спонтанно.
Невблаганно нас чарує небо.
І так не звично
віддавати шану
кожній хвилині коли я біля тебе.
Хрест-навхрест
в'яжу пейзаж,
від учора і до завтра.
Кожен жест
моїх вдихань
має кривду,
А погода удивительно тёплая,
хоть и день начинался с дождя..
Блики скачут машинными стеклами,
ослепляя порой и меня.
И за окнами тихими вздохами
к нам пытается влиться весна.
Один маленький крок,
дрібний відрізок часу.
Важливий понад все.
Дорощий понад все.
Між м'яз та між кісток,
та крізь все тіло разом.
