Екатерина Евстратова
Что кроется в тебе моя Вселенная?
Что прячешь ты за звёздами своими?
Тайна ли настолько та священная,
что не посильна душами земными?
Конец ли тебе есть иль бесконечная?
Залишись зі мною наодинці,
коли настрій не такий як треба..
Коли здається навколо злочинці,
яким щастя вкрасти є потреба.
Залишись зі мною, поки досить
Я помилилася?..Насправді.. Я помилка?
Вже котрий раз я ріжу свою душу..
Кров тече.. Скоріш несіть носилки!
Чи ні.. Вже досить.. Більш його не зрушу..
Якщо в мені проблема, хай тече, стікає..
Хай вмирає, сохне, стигне та гниє.
Дивно те, що я тебе кохала..
Як я встигла за коротку мить?
Як би ж знала.. Ох, як би я знала!..
Що так раптово замок мій згорить.
Очі темні... І за ними - темінь.
У душі твоїй диявольскі чорти!
Мои строки рваными стали теперь,
ибо в сотни дорогах я не вижу итога.
А без итога, нет смысла открывать дверь,
и пускать к себе, если не с чем вести до порога..
В этих сотнях метель я утратила все вектора,
От отчаянья и холода сводит мне скулы -
утренний клик о пришедших ветрах..
Уж так влюбляться нечаянным людям
повелось да крушить свой рай на словах..
С больно жуткой улыбкой хлопая дверью
Согрей меня, пока я здесь
Пока я не спешу.
Туда где только зло и лесть..
В мой мир где я живу.
Согрей меня, побудь со мной
Побудь лишь для меня
Не залишай мене у цій буденності,
бо без тебе я у ній гублюся.
І досягаю я лиш до інертності
у посмішках, у подихах, у пульсах.
І всі ті друзі, що іноді, як треба,
що через день, а то і вихідні,
Закривай очі
в момент поцілунку, сну та болю..
Закривай очі.
Не дивись на зовні. Не треба!
Закривай губи.
Мовчи, як мовчать про швидкість колії.
Мир наш - крестообразный,
врозь реальность и прошлого боль.
Их состыковка опасна.
Иногда всё равняет на ноль.
И тогда апатия - пропасть.
Знову осінь, привіт. Може чаю?
Зазвичай так стрічають гостей.
Хоча дуже давно тебе знаю..
Та що разу - щось дійсно нове.
Наче листя, як завжди, до долу.
Відбитки..
У кожного свої є відбитки..
У серці шматки загрубілої памяті.
Не поможе
забити, пустити,
помститись..