Екатерина Евстратова
Наше буття стає паралельним..
Все пастеллю змальоване дивне життя.
Ми порівняно з зорями дійсно нікчемні,
та порівняно з іншими - чорт його зна.
Шли ми з тобою близько, чуттєво,
Синиця в руках - не взлетить.
Журавель у небі - покине.
Телефонний динамік мовчить.
А серце кричить..Без причини?
Чи я вина що знову на шлях
ступила серед мін та засад?
Я кохаю тебе через кілька будинків та пів вулиці.
Я кохаю тебе через дев'ять станцій метро та десяток кроків.
Я кохаю тебе та в очах твоїх ніжних гублюся.
Я кохаю тебе та знаходжу в тобі тільки спокій.
До поки сонце світить в безмежжі нашого Всесвіту.
О, милый!
Пора нам с Вами прощаться.
Не знаю я, убегать ли мне на цыпочках,
или театрально рассказывать Вам о причинах и болях.
Или просто поймав первое такси,
легким шагом, словно по атласным ниточкам,
Согрей меня, пока я здесь
Пока я не спешу.
Туда где только зло и лесть..
В мой мир где я живу.
Согрей меня, побудь со мной
Побудь лишь для меня
Играет безустанная капель
Бегом в постель. О, как отмерзли руки!
Пока за окнами метёт вокруг метель
Чай заварю себе что б вылечить разлуку.
Играет безустанная капель.
Играют мне на нервах капли с крана.
Я згадую тебе,
крізь усе,
що несе та біжить.
Я згадую біль,
що різав мене
та і досі болить.
Сколько мной прожито зим,
и сколько не замечено?
Сколько было дорогим,
но принесло увечия?
Сколько мной прожито дней
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?
О люде, люде, люде.. Подуріли!
Вже від абсурду пухне голова.
Верхівка й Рашки, й наша захворіла,
остання стадія діагнозу - війна.
І потерпають люди, прості люди.
Я бажаю знати чи варто.
Я бажаю знати чи треба.
Чекати швидкого старту,
з землі і прямо до неба.
Я бажаю втілити мрії.
Роби що хочеш.
Твоє життя - іди.
Твої ноги.
Керуєш ними ти.
Які дороги?
Цілий світ - шукай.