Екатерина Евстратова
Бывает всякое,
не думай что судьбою
лишь тебе назначен сложный путь.
Твоя жизнь
не есть ее игрою,
ты должен пережить всё как-нибудь..
Прости меня Земля, я фаталист.
Судьба решает ну хоть чуть на свете.
И тяжелее тебе жить на сей планете,
если ты вдруг вырвал не тот лист.
Дякую за ту останню ніч,
за ті повні келихи прозорі.
За незбагненну в світі цьому річ,
за почуття, що не підвладні мові.
Ми наче в морі, десь далеко там,
де не чіпають наші нерви люди.
Наше буття стає паралельним..
Все пастеллю змальоване дивне життя.
Ми порівняно з зорями дійсно нікчемні,
та порівняно з іншими - чорт його зна.
Шли ми з тобою близько, чуттєво,
Синиця в руках - не взлетить.
Журавель у небі - покине.
Телефонний динамік мовчить.
А серце кричить..Без причини?
Чи я вина що знову на шлях
ступила серед мін та засад?
Я кохаю тебе через кілька будинків та пів вулиці.
Я кохаю тебе через дев'ять станцій метро та десяток кроків.
Я кохаю тебе та в очах твоїх ніжних гублюся.
Я кохаю тебе та знаходжу в тобі тільки спокій.
До поки сонце світить в безмежжі нашого Всесвіту.
О, милый!
Пора нам с Вами прощаться.
Не знаю я, убегать ли мне на цыпочках,
или театрально рассказывать Вам о причинах и болях.
Или просто поймав первое такси,
легким шагом, словно по атласным ниточкам,
Согрей меня, пока я здесь
Пока я не спешу.
Туда где только зло и лесть..
В мой мир где я живу.
Согрей меня, побудь со мной
Побудь лишь для меня
Я згадую тебе,
крізь усе,
що несе та біжить.
Я згадую біль,
що різав мене
та і досі болить.
Сколько мной прожито зим,
и сколько не замечено?
Сколько было дорогим,
но принесло увечия?
Сколько мной прожито дней
О люде, люде, люде.. Подуріли!
Вже від абсурду пухне голова.
Верхівка й Рашки, й наша захворіла,
остання стадія діагнозу - війна.
І потерпають люди, прості люди.
Я бажаю знати чи варто.
Я бажаю знати чи треба.
Чекати швидкого старту,
з землі і прямо до неба.
Я бажаю втілити мрії.