Олена Красьоха
Дівчина, жінка, мама, бабуся,
В кожній із них я залишуся...
Дівчина – ніжна і вічна Весна,
Жінка – тому, що пізнала кохання вона.
Мама – це пташка, що вірно дітей береже,
Життя не зупинилося...
Й годинник все відстукує ТІК-ТАК.
Любові чашу вже розбито...
Й води джерельної не зможу я напитися уже ніяк.
На зміну теплим дням прийшла зима,
Одинокі листочки на вітрі тріпочуть,
Так, і ще на гілочці втриматися хочуть.
Щоб і ще потішилась ними дітвора,
Ну, а осінь каже: вже пора, пора...
***
Твої обійми найрідніші й найдорожчі,
Твої цілунки найп'янкіші й найсолодші.
А посмішка Твоя вся зіткана із доброти й любові тата й мама,
То ж хай тепло її міцніє лиш з роками.
Нехай у долі у Твоїй живуть лише щасливі миті,
Все ходять й ходять долі поїзди,
Одні до щастя нас везуть, а інші – до біди.
І ми не вибираємо, і нам не вибирати,
Чи чисті й світлі ранки в купці чи ночі наодинці зустрічати.
Одні запізнюються, щоб не зустрілись ми з Тобою,
Було ще літо, а я вже відчувала запах осені,
І те, що я й моя любов – ми гості у тебе непрошені,
Ми увірвались у твоє життя – як ураган,
Несли прекрасне, помираємо ж від болю й ран.
Я стала пташкою, в якої виросли вже крила,
Дощ на віконнім склі намалював мою печаль,
А сонце блиснуло і появилась радість.
Сьогодні ти подарував мені щасливий день,
Що аж в очах у ночі залишилась заздрість.
Так нині гірко плакала зима,
Ти був найкращим, я тепер одна.
Я пробивалася, як квіточка крізь сніг,
Бо Ти любив мій щирий й непідробний сміх.
Тепер у Тебе появилася вона,
Розірвалося моє намисто радості,
А чи з віком, а чи від людської заздрості.
Цей дарунок дуже я оберігала,
Найцінніше у житті що мала.
А весною в дім прийшла біда,
Свище осінь вже вітрами у трубу,
І додолу ронить ще журби сльозу.
Бо закінчується в кольори її кіно,
Чорно-білим вже стає воно.
Та в печалі музика й краса своя,
Роздіває вітер осінь догола,
Ну, а їй здається, ніби й не жила.
Тільки-тільки вчора молода була,
На порозі нині вже зима, зима...
Все минає, все міняється на щось,
Любов – це радісною пташкою злетіти ввись,
А потім водоспадом щастя впасти вниз,
Вселити в душу райдуги всі кольори,
Весною бути навіть і осінньої пори.
Джерельцем стати, що пробилося в пустелі,
