Микола Мотрюк
Дорога за селом карпатським спить самотньо,
Туманом вийшла бистра річка з берегів,
Наскельний ліс на поле зóрить каламутно,
Ще й круглий місяць вигляда з-під хмарних брів.
Навкруг ані душі, і гавкоту нечутно...
Столітній дуб розкинув руки ввись,
Забутий шлях за подорожнім скучив,
Сховалась білочка руда кудись,
Снігур червоні щоки набундючив.
Багряний лист кленовий, наче жар:
Нависли хмари, не проб'ється сонця промінь,
Зчорнілі стіни - днів минулих оповідачі,
Людей потоки ріднуть, не стиха дощі,
Жене прохожих, мов котів під стріху, студінь.
Тиняюсь містом, невідомі вулицí...
Густою ковдрою під ноги впали хмари,
Їх шовк сліпучобілий, мов мільярди зір,
Мов діамант, що вигранував ювелір,
Так грає, так блищить... не розгадать ці чари...
Та він не бачить... з болю виє, наче звір...
Повільно небо в тиші меркне...
Жаринки мерехтять здаля,
Немов Карпат єство безсмертне,
Мов саламандра вогняна -
Гірські хребти в хатках поснулих.
Блукаю полем за селом,
П’є спрагло сонце вранішній туман,
Вчорашнє ще з зорею догоріло…
Не зцілить день новий глибоких ран,
Мороз не забере, що наболіло…
Лишилось стерня, де колись був лан,
Крадеться в тишині самотність...
І плоть шматками вирива,
Мов, ненаситна звірина...
Сміється в тишині самотність -
Бездонна, чорна глибина...
Здійняла меч невідворотність...
Морозе, чом ти часу тік мій зупинив.?!
Бархани білії, спаліть печаль ворожу.!!
Коли дівчину бачу ту, - очей не звожу...
Дарма в своє я серце двері прочинив...
О, Господи, чом про кохання я просив.?!
Підкралась ніч. Зоря вечірня догарає,
На кронах ясенових залишивши слід.
Усе навколо мертва тиша огортає,
Заковуючи серце в полум’яний лід.
Душа, мов лист пожовклий, що з дерев спадає,
Її улюблена пора бентежить душу,
А згадка про осінній дощ кида в озноб...
Та серце битись повільніш ніяк не змушу...
Порушуючи правила промчу на STOP.
Пройду шляхом, чи ступлю на тропу пастушу,
Ой, як мені не вистачає
Твоєї посмішки тепла,
Що в серці квіт зростить змогла...
У дні, коли німа журба
В імлу густу оповиває,
Зелені сосни ніжаться в яснім промінні,
Заплаче сніг і пролісками проросте,
Черешня лісова у білому цвітінні,
Лелеки клекотіння лине голосне.
Та ми сліпі... Господнє нищимо творіння,