Микола Мотрюк
Крадеться в тишині самотність...
І плоть шматками вирива,
Мов, ненаситна звірина...
Сміється в тишині самотність -
Бездонна, чорна глибина...
Здійняла меч невідворотність...
Зелені сосни ніжаться в яснім промінні,
Заплаче сніг і пролісками проросте,
Черешня лісова у білому цвітінні,
Лелеки клекотіння лине голосне.
Та ми сліпі... Господнє нищимо творіння,
Чистіша від сльози її душа,
Цінніша за алмази,
Промовить тихо слово, - і скала
Розсиплеться на пазли,
І мури єрихонські упадуть,
Розколеться фундамент,
Поля вкрив білий плющ,
Шипшинова журба,
Неначе, чорний вуж
Звиваєсь в ліс тропа.
Йду, не мина калюж,
Прозорая стіна...
Шлях прокладає сонце навпростець,
Дерева розпуска колючий іній,
На склі картини папороті й лілій
Пером незримим написав митець.
Живемо ми, та тільки без сердець,
Вже літо п'янке попрощалось,
Не чути пташиних розмов,
Вже листя вогнем запалало,
Шумить трав медових покров.
Хмарками покрилося небо,
Цей тихий вечір, захід сонця, все – ніщо…
Знебарвилось все, загубило сенс без тебе…
Втікай, чи ненавидь, кричи… роби будь-що…
Люблю… і заперечувать нема потреби…
За що мені це все, хотів би знать? За що.?!
Де сіють кулі - не росте трава,
Там ранок забілив смертельні рани,
Упавши снігом на нові кургани,
Що по собí залúшили жнива.
І знов тече кривавая ріка...
Погожий день кричить у вікна,
Вриваєсь синява крізь скло...
Мов, цвинтарна плита гранітна
Безжалісно в підлоги дно
Втопила.
Не хочу бачити нічого:
Степи шепочуть стиха із морозним вітром,
Що колискову піснь згубив серед гілля
Самотніх сторожів, залишених в полях -
Безперих ясенів, немов забутих світом.
І я стою, прикований, наче магнітом,
Неквапно плинуть по блакиті неба хмарки,
Сріблясті човники навіюють печаль...
Будинки поскидали білосніжні шапки,
Струсивши вранішнього інію кришталь.
Весняний первоцвіт, мов бісер вишиванки,
Ой, як мені не вистачає
Твоєї посмішки тепла,
Що в серці квіт зростить змогла...
У дні, коли німа журба
В імлу густу оповиває,