Микола Мотрюк
Дорога за селом карпатським спить самотньо,
Туманом вийшла бистра річка з берегів,
Наскельний ліс на поле зóрить каламутно,
Ще й круглий місяць вигляда з-під хмарних брів.
Навкруг ані душі, і гавкоту нечутно...
Столітній дуб розкинув руки ввись,
Забутий шлях за подорожнім скучив,
Сховалась білочка руда кудись,
Снігур червоні щоки набундючив.
Багряний лист кленовий, наче жар:
Нависли хмари, не проб'ється сонця промінь,
Зчорнілі стіни - днів минулих оповідачі,
Людей потоки ріднуть, не стиха дощі,
Жене прохожих, мов котів під стріху, студінь.
Тиняюсь містом, невідомі вулицí...
Серед гучного натовпу міського
Стоїть в костюмі сірому жебрак,
Дорожнім пилом, мрякою просяк,
Бездонний погляд свéрдлить до живого...
Ніхто не бачить, хоч би й впав навзнак:
Густою ковдрою під ноги впали хмари,
Їх шовк сліпучобілий, мов мільярди зір,
Мов діамант, що вигранував ювелір,
Так грає, так блищить... не розгадать ці чари...
Та він не бачить... з болю виє, наче звір...
Повільно небо в тиші меркне...
Жаринки мерехтять здаля,
Немов Карпат єство безсмертне,
Мов саламандра вогняна -
Гірські хребти в хатках поснулих.
Блукаю полем за селом,
П’є спрагло сонце вранішній туман,
Вчорашнє ще з зорею догоріло…
Не зцілить день новий глибоких ран,
Мороз не забере, що наболіло…
Лишилось стерня, де колись був лан,
Рве знахабнілий вітер пожовтілий лист,
Холодний дощ по вікнах виграє стакато,
Шмагає землю осені безжальний хлист
Оскаженіло, невблаганно, заповзято...
Чому не так сьогодні, як було колись..?
Морозе, чом ти часу тік мій зупинив.?!
Бархани білії, спаліть печаль ворожу.!!
Коли дівчину бачу ту, - очей не звожу...
Дарма в своє я серце двері прочинив...
О, Господи, чом про кохання я просив.?!
Знайти б мені тебе, о доле,
В світах безкраїх лиш одну...
Журба в роздум'ї серце коле,
Знайти б мені тебе, о доле...
Спалахує зіркове поле,
В його безмежності тону...
Підкралась ніч. Зоря вечірня догарає,
На кронах ясенових залишивши слід.
Усе навколо мертва тиша огортає,
Заковуючи серце в полум’яний лід.
Душа, мов лист пожовклий, що з дерев спадає,
Її улюблена пора бентежить душу,
А згадка про осінній дощ кида в озноб...
Та серце битись повільніш ніяк не змушу...
Порушуючи правила промчу на STOP.
Пройду шляхом, чи ступлю на тропу пастушу,