Тінь ...
Ветер весенний поглаживал листья зелёные,
Нежно шептал о романтике в дальнем скитании,
Слушали-верили ветру листочки влюблённые,
Грустно вздыхали дрожащие при расставании.
Очень желали листочки полёта свободного,
Чтобы лететь вместе с ветром в любом направлении,
Звезда Ингерманландии горит
Пронзая мрак ночного небосвода.
Сиянием волшебный свет творит,
Которым освящается Свобода.
Она зовёт в свободном мире жить,
В котором нет тиранов и сатрапов,
Мій Бог, не дай мені зомліти
Від туги, суму та журби.
Я слабну ніде правди діти
Від ворожнечі та ганьби.
З ганьби що сил нема на спротив,
Що не чекаю кращих днів,
Пораненим звіром навколо дивлюся,
Скривавлене серце від болісних дум,
І згадую чорта і Богу молюся,
В душі оселилися туга і сум.
Немає розради, прихистку немає,
Не бачу в майбутньому світла в житті.
Зірка моїх сподівань не гори на світанку,
Вкотре на тебе дивлюся крізь грати полону,
Вкотре судилося знову дожити до ранку,
Вкотре чекав що світитимеш як охолону.
Знаю що тужать за мною замолені очі,
Рідні, чеканням засмучені, горем сповиті.
Из тишины навязчивой и липкой,
Сверлящей мозг в кромешной темноте,
Звучали ноты музыки для скрипки,
Страдая о любви и красоте.
Пронзительно мелодия летела,
Надрывно плача над тоской своей,
В небі чистім високім
Сяє золотом Сонце,
Над Дніпром синьооким
Відчиняє віконце.
Світло щедро дарує
Наче пестить перлину,
Яке життя така й розмова,
Такі ж і мрії у думках,
З недоброзичливого слова
Не вийде потиску в руках.
У заздрощах не буде дружби,
Лише підстава і обман,
Віє вітер, віє буйний з обрію за край.
Хлопче дужий рідну землю хлібом засівай,
Хай на радість добрим людям родить каравай,
Хлібом-сіллю на весіллі молодят вітай.
Сунуть чорні грізні хмари ніби вороги.
Вкрили небо, вкрили землю чорним навкруги.
Шинель висит - повестки ждёт,
Военкомат когда пришлёт.
Придёт и мой тревожный час
Освобождать родной Донбасс.
Львов-Крым-Донбасс - страна одна,
эРэФ здесь нахрен не нужна.
Розбите серце смерті просить,
Воно мов квітка на снігу,
В житті намаялося досить
Тамуючи його жагу.
Життя нещадно не жаліло
Для нього горя, втрат, страждань.
Я напевно в житті не вгадав,
Стали шибки примхливо брехливі
Бо не з того вікна виглядав
За яким люди ходять щасливі.
Бачу з вікон похмурих істот
Що біжать у турботі та справі
