Lida Skrypka
Я зникла до осені. Зникла на трішки,
Туди де запалює листя іскра.
Притримати подумки місяць за ріжки,
Коли він зачерпує воду з Дніпра.
Забути до часу, геть хто я і звідки,
Не пощастило…. Та не в тому річ,
Що думка, створена із протиріч
Безперестанно квапиться навстріч
новій невдачі.
Сонце!..
В кишені…
В розлуці…
В долоні…
В пронизливих порухах гроз, як приціл…
Стій!..
В руці парфум з дражливо-терпким запахом лаванди.
Ти б гідно оцінив. А чи ж… настане день наш? Поясни.
Я пам’ятаю, ти не любиш аромат троянди,
Ще... обіцяв прийти із оберемком квітів від весни.
Душевні притупляються плачі,
Ще мозок мулять вірші непочаті.
У спалахах небесної парчі
Ледь прозирають ворожби печаті.
Де брав принади, чари, звідкіля?
Відчути дотик рук і… досить!..
Так мало. Всупереч уму
Розмалювати влітку осінь,
Вдягти на очі бахрому.
Блукати в мороці туманів
Прокинутись від ніжності твоєї…
Від поцілунку, дотику руки…
Зректись себе, точніше «нічиєї»
І прирости душею до щоки.
Дивитись в очі – два твоїх озерця,
Привітного раночку, любий.
Доброго ранку.
Поглянь за вікно,
там птахи вже розбурхують двір.
Срібляться у променях скупані трави в серпанку
Рядки одкровення так очі голублять,
Неначе прикраси святкових вітрин.
Скучати не будеш. Тебе не розлюблять
Цінителі слова, любителі рим.
На жаль заощадити зась на квиточку,
Синіє небо. Схоже на гірські вершини,
Такі близькі і водночас такі далекі.
А поміж зір пливуть гаптовані стежини
Прозорі світло-кольорові й надто легкі.
Невидимо для ока, майже ілюзорно
Сонну тишу пронизав – враз.
Що ти прагнеш осягти – в ній?
Не розтопить дивина – фраз,
Бо розлуки полотно – сніг.
Заспокоїв. Самота – з пліч,
Зима пішла й тебе забрала,
Немов із казки, в Герди Кая.
Злий жарт єхидно розіграла.
Як далі жити… я не знаю.
Весна купається в блакиті,