Махновія Степ
Я не тому втікаю від дощу,
що він холодний і ,що я намокну.
Коли він падає – згадую тебе
в ту мить опале листя вже пожовкле.
Ти любиш мінімалізм і компактність
у меблях.
Тобі подобається фресок гармонія.
Розписуєш в дома власні шпалери і стелю,
коли у серці – агонія.
Гонитва жагою розлита
На шкіру свинцеву мою,
І слово, що госте, мов бритва
З грудей я своїх дістаю.
Безодня накрила брезентом
звикання коктейлем малини,
Ти змушуєш моє серце битись пришвидшено,
Ти навчив мене літати не будучи пташкою
Твоя посмішка стала мені нагородою,
Ти обплів життя моє казкою…
Ти зачарував мене вродою,
Назад піти, не озернившись,
Залишивши сумісні речі,
Між простором й бажанням втечі;
Мене собою ти довершив.
Куди назад?Де шлях-дорога?
У чому річ?- незрозуміло…
Ти - подруга, психолог й колєжанка.
Умієш слухати і промовчати.
Без тебе дитинство було б не цікавим.
З тобою з колиски зростали з роками.
Тихо зустрічала мати з війська сина.
Ніжно обійнялись душі їх журливі.
У очах - не спокій. Сльози проковтнули,
А у серці - радість: він прийшов додому!
«Здраствуй, синку, рідний»- стиха промовляла.
Син всміхнувся щиро і сльоза розтала.
Забагато спроб, закреслені речення,
Вирваті аркуші спалені дотиком.
Ти викликаєщ у мене приреченість
хочеш бути для мене (лагідним) мурКотиком
та при цьому викликаєш агресію...
В оточенні людей - ляклива лялька ,
В обіймах помсти – дикий звір,
Коли щаслива то прекрасна ,
Я різна іноді ,повір...
Але я добра чуйна і тендітна ,
Боюсь вогню й любові я,
Твої щоразу я зцілюю рани.
У хмари буденно закутався вітер.
Неначе у ковдру посеред зими.
Загоїв на серці образи останні
І з подихом щастя розтали сніги.
Життя нам по черзі давало ляпасів,
Кусало, любимо обидвох і без пафосу.
З тобою у школі ми були - подруги,
Ділились секретами й мріями, знов таки…
Хороша поезія - вона, як варення:
Солодка, з кислинкою,
Як чиїсь одкровення.
Хороше варення всім добре смакує, -
А щиру і справжню поезію люблять.