Надія Ковалюк
Не згадуй про мене. Не смій…
Не дай мені знову відчути
той втрачений рай – ти не мій,
чужий, але ще не забутий.
Не згадуй, бо досі болить,
на серці і так одні лати.
Чому так буває: лиш мить,
Сказав він: “Тебе я покину”.
Вона йому тихо: “Іди”…
І сльози малої дитини
Спинити його не змогли.
В душі – розцвітали троянди
У черзі до нових розваг…
Але не знайшлося відради
Не треба більше спогадів…Мовчи!
Хай за плечима стогне й плаче вітер,
допомогти не може він нічим,
що в нашому саду вмирають квіти.
Не воруши той день, коли ти йшов,
в думках перебираючи причини.
У тім, що вічна пам’ять, не любов,
Не займай мою душу…не треба,
Я не вбита тобою…жива.
Знаєш,я,на відміну від тебе-
Не кидаю на вітер слова.
Але,врешті,кому яке діло,
Що не справдив найбільшу із мрій?
Я дарую тобі своє тіло,
Коли до вікон примоститься надвечір’я
Й народиться найперша із зірок,
Ти заплети мені мереживом надію
В квітучий, оксамитовий вінок.
І поцілунками осип гаряче тіло,
Немов багряним листям восени.
Свої зізнання – з обережністю, невміло
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Скільки крику буває у тиші,
скільки слів і думок у мовчанні,
коли знаєш ні більше,ні менше,
а кінцівку в своєму романі…
Ця любов зігрівала нам пальці,
і тому не шкодую й не каюсь:
серед сотень відомих вакансій
Присвячується українським жінкам-заробітчанкам
Так буває…Кому яке діло,
Що на небі всі зорі – чужі,
Що хворіє частіше не тіло,
А частина твоєї душі?
Хтось зігріється в рідних долонях:
Чи знаєш ти,як я тебе люблю?
Бузковими п’янкими вечорами
Живицею-сльозою напою
Твої вуста,щоб загоїти рани.
Русалкою до тебе припливу,
Манитиму очей зелених блиском.
Всі зорі з неба в жменях принесу
Якось дивно ми створені,- люди:
Уникаємо слова “добро”,
Боїмося його, як отрути…
Ми все щастя шукаєм свого.
Та існують в житті якісь речі,
Що збагнути не можемо всі…
І нервово сутулячи плечі –
Як часто я задумуюсь над тим,
чи є на світі люди незамінні…
Якщо немає, то з яких причин
я згадую про тебе щохвилини?
Людське життя – найбільше із чудес,
це подарунок, з чорно-білим бАнтом,
та хтось післав любов нам із небес,
Блукають серця у складних лабіринтах
Із гострим бажанням: горіти, любити.
Прострілені хмари стікають дощами
І їм неважливо, що коїться з нами.
Десь там у пустелях сховалося літо,
Ще мить – листопади засиплять пів світу.
А ти своє небо схиляєш так низько,