Ольга Анцибор
Я їду на побачення до сина,
Під брамою в’язничною стою,
Коли ж вона настане та година,
Що обніму кровиночку свою.
П’ять літ я вже сюди топчу стежину,
В колючим дротом оповитий дім.
За що страждаєш, мій коханий сину,
Йди! Тебе не тримаю… Пусти мою душу,
Як гріхи відпускали у нас в давнину.
І хоч третій вже хтось все до біса порушив,
Я на себе прийму і печаль і вину.
Не прошу я ні спокою в долі, ні смерті.
А прошу справедливості тільки в однім:
Хто в коханні усе зрозуміє і стерпить,
Хіба це гріх, що хочу я кохання?
Хіба це гріх, що серденько тріпоче?
Воно в житті зазнало лиш страждання,
Тепер тепла і ніжності так хоче.
Так хоче рук, що захистять від світу,
Міцних обіймів хоче, чоловічих,
Та відцвіло вже літо буйним цвітом,
Я с тобой разминулась во времени,
Златокудрый возлюбленный мой.
Я стихами твоими беременна,
Сердце полнится только тобой.
Если б знал ты, любимый, как хочется
Твои кудри погладить рукой.
Я твоя Айседора-танцовщица,
Іду по Києву, іду я по столиці
Широка вулиця, машини, люди, гам.
Ти тут жила, красуне-чарівнице,
І вулиця тепер з твоїм ім’ям.
А ось і Бабин Яр. Полита кров’ю,
Здається, й досі стогне тут земля.
Ти тут загинула і ми з любов’ю
Я тримаю в руках вишиванку,
Квіти пещу, неначе у сні –
Мама шила до самого ранку
І співала сумнії пісні.
Я пісні ті душею вбирала
І співала із мамою вдвох,
Нитку мамі у голку вселяла
Я про жіночу дружбу вже писала
Та тема ця хвилює мене знов,
У всі часи я дружбу шанувала –
Це як води ковток, це як любов.
Я рада, що таку подругу маю,
З якою в бій і в розвідку піду.
Я Господу молюсь, його благаю,
Дай мені, Боже, чоловіка,
Того, що палко я люблю.
Я знаю, що це гріх великий,
Та всеодно тебе молю.
Тебе благаю на колінах,
Цей гріх мені прошу простить,
Бо дні й роки летять невпинно,
Я була королевою балу,
В сукні білій, в красивім взутті,
Вальс і танго я так танцювала,
Як до цього ніколи в житті.
Кров гаряча у скроні шугала,
Танцювати хотілося ще,
І рука моя ніжно лягала
Зі мною вперше за життя
Трапилось диво – я віршую,
Найкращі в світі почуття
Я прославляю і віншую.
Так довго десь дрімало все
В моїй душі, в її глибинах.
Слова відточені несе
Я щиро дякую Творцю,
Що жінку він створив оцю,
Що дав їй розум, дав їй вроду,
І душу, чистую як воду.
Що дав високі почуття,
І здатність дав творить буття,
Дав ласку, ніжність і наснагу,
Я хочу тобі вірші почитати,
Щоб ти послухав, серденько моє.
І про любов свою тобі сказати,
Та все щось заважає, не дає.
Можливо гордість, може небажання,
А може страх, що висмієш мене.
Вже зовсім сил немає на чекання,
