Таня Бенещук
Вже сивина у скронях і чоло змарніле.
Вже маєш руки ти не молоді.
Можливо з досвіду підкажеш батьку,
Де щастя відшукать твоїй донці?
Звідкіль чекати мені вітру?
За вдачею горами чи дубовим шляхом йти?
Шукаючи у світі правду,
У кожного свій шлях,своя не впинна доля.
У кожного свій хрест на смертному плечі.
Комусь кайдани,відчай…Комусь воля,
Комусь душа,як золото. Комусь – дрімучії ліси.
Когось в чоло холодними губами,
Цілує доля з диким скреготом зубів.
Когось зігріє ніжним подихом весняним,
Ты знай, что я все также жду тебя,
С одиночеством горьким провожая закаты.
Я как прежде безумно и нежно любя,
Разбиваю разлуки стальные ограды.
Я прошла б за тобой сто дорог,
Все ошибки твои приняла бы наградой.
Ты мой мир, моя жизнь…Ты мой Бог,
Уйти к другому?Без проблем!
Забыть тебя? Ведь нет заботы легче…
Ты знаешь сам,
Что я горда тебя не меньше.
Ты думаешь, что согрешил?
Что ты меня, как куклу ниточкою тянешь?
Не раз ты без вины прощение просил,
Ти знаєш, що таке самотність?
Ти відчував хоч раз любов?!
Неначе я зірвалась у безодню…
А в жилах замерзає кров.
Ти куштував на смак солоні сльози?
Можливо скажеш де їм край?!
Бо вже не помічаю в травах роси,
І зникнеш ти. А я піду кімнатами бродити,
Вдихаючи без міри нікотин.
Самотньо так…Та треба далі жити,
Бо є вагомих декілька причин.
Тобою маю ще так важко відболіти,
Твій аромат ловити в кожному кутку.
Тобою мріяти, клясти, радіти…
Ти розбив моє серце і мрії,
Наче вітер об камінь хвилю морську.
Розіп’яв без жалю щиру душу й надію…
Ще насміливсь спитати чи тебе я люблю?!
Ти ж кохання без краплі поваги,
То під ноги кидав, то здіймав до зірок.
І терпіння сталеві канати,
Притих,бо випливли в твоїх словах образи?
Чекаєш, що ж я випалю у слід?
Та докорів не кину більше в груди,
Не висуну претензій голосних.
Нехай Земля злітає хоч з орбіти!
З календаря життя зриває дні.
А я мовчатиму. Чи варто щось казати?
Така жорстока та водночас ніжна.
Така весела і сумна…
Уся в надії й безнадійна,
Блукає світом десь моя загублена душа.
Ти загубив її серед страждання.
Пішов залишивши на самоті.
Дізнались серця струни,що таке розчарування,
Давай убей меня! Затронь словами сердце.
Не бойся, мне не больно…Я же «сталь».
Добей и будь собой доволен,
Ведь я же «бывшая», а бывших нам не жаль.
Натягивай своею ложью нервы,
Ори, что не в ладах я с головой…
Со мной заговорили даже стены,
Любить оказывается тяжило.
Любить оказывается больно.
Когда не его рука ласкает плече,
Когда не твое он целует колено.
Души в ней не чает… А ты? Ты одна…
Сидишь перед окнами в кресле.
Ведь знаешь воздвигнута «были» стена,
Пусті слова, зруйновані надії…
Мій тихий сум, як плач гірського кришталю.
Він випнув геть, усі мої крилаті мрії,
Він випнув радість без жалю.
Мій гіркий плач мов клекіт журавлиний,
Зірвався з уст у прірви чорноту.
Бджолиним роєм, що безмежно дивний,
