Таня Бенещук
Ти розбив моє серце і мрії,
Наче вітер об камінь хвилю морську.
Розіп’яв без жалю щиру душу й надію…
Ще насміливсь спитати чи тебе я люблю?!
Ти ж кохання без краплі поваги,
То під ноги кидав, то здіймав до зірок.
І терпіння сталеві канати,
Така жорстока та водночас ніжна.
Така весела і сумна…
Уся в надії й безнадійна,
Блукає світом десь моя загублена душа.
Ти загубив її серед страждання.
Пішов залишивши на самоті.
Дізнались серця струни,що таке розчарування,
Ты знай, что я все также жду тебя,
С одиночеством горьким провожая закаты.
Я как прежде безумно и нежно любя,
Разбиваю разлуки стальные ограды.
Я прошла б за тобой сто дорог,
Все ошибки твои приняла бы наградой.
Ты мой мир, моя жизнь…Ты мой Бог,
Плыла земля вращая небо каруселью.
Под темною вуалью скатились слезы на лицо.
Когда с другой гулял по переулку,
В ладонях пряча обручальное кольцо.
Бежав я в ночь, сбивала ноги…
Пришла же к Богу на крыльцо.
Ты растерял все мысли кроме бешенной тревоги,
Пусті слова, зруйновані надії…
Мій тихий сум, як плач гірського кришталю.
Він випнув геть, усі мої крилаті мрії,
Він випнув радість без жалю.
Мій гіркий плач мов клекіт журавлиний,
Зірвався з уст у прірви чорноту.
Бджолиним роєм, що безмежно дивний,
Вже сивина у скронях і чоло змарніле.
Вже маєш руки ти не молоді.
Можливо з досвіду підкажеш батьку,
Де щастя відшукать твоїй донці?
Звідкіль чекати мені вітру?
За вдачею горами чи дубовим шляхом йти?
Шукаючи у світі правду,
Уйти к другому?Без проблем!
Забыть тебя? Ведь нет заботы легче…
Ты знаешь сам,
Что я горда тебя не меньше.
Ты думаешь, что согрешил?
Что ты меня, как куклу ниточкою тянешь?
Не раз ты без вины прощение просил,
Ты сердце ложью напоил,
А равнодушием вогнал мне гвозди в спину.
Ты говорил, что никогда так раньше не любил,
И я поверив воскресила веру, и надежду.
Теперь над пропастью брожу я как слепая…
Над городом парю я мыслью по-ночам.
Ведь ты когда в меня любовь вдыхая,
Любить оказывается тяжило.
Любить оказывается больно.
Когда не его рука ласкает плече,
Когда не твое он целует колено.
Души в ней не чает… А ты? Ты одна…
Сидишь перед окнами в кресле.
Ведь знаешь воздвигнута «были» стена,
Ты для мены глоток надежды,
Глоток заботы, теплоты.
Ты тот , кого так не любила прежде,
Ты воплощение моей мечты.
Бывает мне порой с тобою трудно,
Но позови и я перед тобою.
Я улыбнусь любя, совсем не гордо,
Лягло перо в надії у зізнаннях,
Душа зітхнула від жалю.
Я не сказала слів тобі прощальних,
Ти так і не сказав мені «люблю».
В конвертах білих,летять до тебе сльози,
Ранковими туманами біжить моя журба.
Слова в рядки скупі,важким камінням впали,
Ти знаєш, що таке самотність?
Ти відчував хоч раз любов?!
Неначе я зірвалась у безодню…
А в жилах замерзає кров.
Ти куштував на смак солоні сльози?
Можливо скажеш де їм край?!
Бо вже не помічаю в травах роси,