Тетяна Дагаєва
Роки постукали у хату,
Я не змогла сказати: зась!
Я не посміла закричати:
Чекайте, ще не нажилась!
Ще не була, ще не любила...
Лиш гіркий присмак каяття:
Не хочуть слова укладатися в рими,
бо серце щоразу вмирає від жаху.
Ми молимось разом, ми разом із тими,
хто серед руїни без їжі й без даху.
Ті сім'ї на фото, щасливі ще вчора,
сьогодні шукають : аби ж то живі!
Хтось скаже: " Я нє воін, што ти!
Єсть бєзопаснєє мєста"
Хтось скиглить, що нема роботи
І що зарплата вже не та.
Шука шпарину за кордоном -
"Ви тут воюйтє, я вєрнусь"
Навалилася на плечі сіра втома.
Сірий ранок, сірий день, безсонна ніч.
Ти закрив на хвильку очі: як там вдома?
Та зустрівся із війною віч-на-віч.
Серед попелу розквітли перші квіти.
Ходить Щастя босоноге,
по підлозі тупотить.
Залунав сигнал тривоги,
Щастя злякано тремтить.
Заховалося в кімнаті,
притулилось до стіни.
Закоханий Ранок освідчився Ночі.
Спинивсь наостанок, прощатись не хоче.
- Ходімо, кохана, ходімо зі мною.
Ти чуєш? Навколо вже пахне весною!
Такої краси у пітьмі не побачиш.
Ти ж знову самотньо туманами плачеш.
Холод на вулиці, холод у серці.
Думка із думкою сходяться в герці.
Думка із думкою ходять по колу.
Так, як раніше, не буде ніколи.
Так, як раніше було, вже не стане.
Рай на землі ще не скоро настане.
Пробач, прости, образи відпусти.
Чужі думки нелегко осягнути.
Щоразу, коли спалюєш мости,
Залиш хоч шанс минуле повернути
Борись, змагайсь, не плач , як обпече.
Крокує Україною Весна.
То тут, то там її помітні кроки.
Там з гір бурхливі котяться потоки,
А тут вже дні погожі і ясні.
І все живе всміхається Весні,
І хоче жити, і втрачає спокій...
Шматочок блакитного неба
Заплутався в сонних гілках.
Здається, що лише для тебе
Співає закоханий птах.
І перше ранкове проміння,
Як символ омріяних змін.
Ще зеленіє листя клену,
Хоча помітний жовтий лист.
А вітер віє, як шалений,
Бо є до цього в нього хист.
І жовте листя облітає:
Було ще тільки - і нема.
Педагог-педагог, наче маг, наче бог,
В кожну душу ти хочеш частину своєї укласти.
Та душа не одна, ви із нею удвох,
Але іноді хочеться крила у відчаї скласти.
Де узяти тих сил? У дитячих очах,
В ніжних паростках знань,