Ірина Дідошак
Я тебе обійму…
І віддам себе часточку,
Хоч не знаю, та вірю як рідному…
Хочеш буду сестрою, чи матір’ю
Або подругою вірною?
Огорну душею щедрою,
Ми могли б все почати заново,
Десь далеко, у іншій галактиці.
Будувати повітряні замки,
У якійсь паралельній матриці…
Ми могли б почуватись щасливими
Чи ділитись стосунками дружніми,
О Світе! Чуєш, як бурлить довкіль?
То люд, купається в своїй гордині.
У морі марнославства і пихи,
Доводячи що ВСІ вони “єдині”!
Як Світе, очі маєш ти відкрити?
Ні не сліпим, а тим хто бачити не хоче!
Він стояв на пероні, ледь торкався руки,
Вона потай ховала очі…
В голові безустанно роїлись думки -
Вони снитимуть разом щоночі…
Так стояли удвох, на весь світ самі,
А довкола снували люди
Ми перестали помічати зорі…
Усе під ноги дивимось, щоб не вступити у “багно”
Ми відкладаємо життя на потім
Чекаєм слушного моменту… щоб сходити у кіно.
Так… Відкладаємо життя на потім
Все сподіваючись що ще настане час
Тобі б любити, жити і радіти,
І цілувать солодкії вуста.
Коханій дарувати квіти,
Щасливе планувати майбуття.
Тобі б в Карпати, гори підкоряти,
Чи у спекотне літо – на моря,
Твоїми руками, моїми устами
Розвіємо хмари, відкриємо брами…
Відпустимо гальма, залижемо рани
Твоїми устами, моїми руками…
Відчинемо двері і впустимо вітер…
Хай зірве фіранки, гойдає хай квіти…
Ти всього лише Жінка
Та, що ніжна, слабка й несмілива,
Ти всього лиш підтримка
Тим, хто мужній, відважний, різкий…
Ти всього лиш краплинка
Неспокійна, стрімка, суєтлива,