Ірина Дідошак
Я тебе обійму…
І віддам себе часточку,
Хоч не знаю, та вірю як рідному…
Хочеш буду сестрою, чи матір’ю
Або подругою вірною?
Огорну душею щедрою,
Він стояв на пероні, ледь торкався руки,
Вона потай ховала очі…
В голові безустанно роїлись думки -
Вони снитимуть разом щоночі…
Так стояли удвох, на весь світ самі,
А довкола снували люди
Ми могли б все почати заново,
Десь далеко, у іншій галактиці.
Будувати повітряні замки,
У якійсь паралельній матриці…
Ми могли б почуватись щасливими
Чи ділитись стосунками дружніми,
Тобі б любити, жити і радіти,
І цілувать солодкії вуста.
Коханій дарувати квіти,
Щасливе планувати майбуття.
Тобі б в Карпати, гори підкоряти,
Чи у спекотне літо – на моря,
Твоїми руками, моїми устами
Розвіємо хмари, відкриємо брами…
Відпустимо гальма, залижемо рани
Твоїми устами, моїми руками…
Відчинемо двері і впустимо вітер…
Хай зірве фіранки, гойдає хай квіти…
Ти всього лише Жінка
Та, що ніжна, слабка й несмілива,
Ти всього лиш підтримка
Тим, хто мужній, відважний, різкий…
Ти всього лиш краплинка
Неспокійна, стрімка, суєтлива,
Ми перестали помічати зорі…
Усе під ноги дивимось, щоб не вступити у “багно”
Ми відкладаємо життя на потім
Чекаєм слушного моменту… щоб сходити у кіно.
Так… Відкладаємо життя на потім
Все сподіваючись що ще настане час
О Світе! Чуєш, як бурлить довкіль?
То люд, купається в своїй гордині.
У морі марнославства і пихи,
Доводячи що ВСІ вони “єдині”!
Як Світе, очі маєш ти відкрити?
Ні не сліпим, а тим хто бачити не хоче!
