Неоніла Гуменюк
Широким решетом дрібненький дощик сіє,
Та вже така швидка вона й проворна,
Що й сонечко закрила боком чорним.
А навкруг неї теж все стало сірим
Та прилетів зненацька сильний вітер
І хмару ту сердитую та темну
По річці пливе, ніби човник маленький,
Осінь холодна, тремтить він, промок,
А хвиля відносить його так далеко.
Тримається ж стійко.На нього іще
Сіла пташина мала відпочити,
Крихітні крильця стомилися вже,
Все на світі знає він, всюди ж побував,
Лугами широкими й високими горами,Лісами дрімучими подорожував.
Мандрував далеко так, аж за океанами,
Повернувся все ж таки до країв своїх.
Осокори слухають оповідки гарнії,
Багато цікавого дізнаються з них.
Та купався в променях тепла,
Капелюха зняв та привітався
Чемно та привітно з усіма.
Розбудив на грядці квіти сонні,
Бджілоньку покликав в пелюстки,
Котиком сидів на підвіконні
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем,заходом заграв.
І на скатертинах теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках,
Густо ним рясніють вишиванки дивні
Їжачок малий сховавсь. все пихтить і свище.
Кілька кроків лиш ступив - примостився зручно.
Небезпеку він почув. у клубок згорнувся.
Не зачепить вже ніхто їжачка під листям.
А ні злющий сірий вовк, а ні лиска хитра.
2020 р.
Вкриває теплий дощик
Всі трави й квіточки.
Закуталися в нього,
Як в плащики чудові
На вишеньці листки.
І липа й горобина
Двері своїх володінь.
Шати багряні навкруг розстелила,
Вітру сказала:"Спочинь".
Бабиним літом срібно-прозорим
Вже поснувала гаї.
Поле велике таке й неозоре
Лік хвилинам я гублю,
Навіть в снах про тебе мрію,
Не втрачаю і надії -
Ти промовиш ті слова,Що душа від них співа,
А пригорнеш й поцілуєш -
Мені щастя подаруєш.
Так летіли поміж хмари, наче їх рідня.
Покружляли над ставочком і на воду сіли,Витягали довгі шиї граціозно так.
Замахали крилоньками, ніби привітали
Ту місцину їм знайому рідну та близьку.
В чужині вони за нею дуже сумували,
А тепер нарешті вдома на своїм ставку.