Неоніла Гуменюк
Та позіхнув й пішов тихенько спати,
А вечір-парубок гайнув аж до зірок
І нумо з ними знову жартувати.
Тут нічка-мати стала на поріг,
Сипнула роси на зелені трави,
Що холодом торкнулись босих ніг,
Роси срібляться в траві навкруги,
Зорями сяє небо ясне,
Ти на побачення кличеш мене.
Між берегами тиха ріка,В твоїй долоні моя рука.
Дикої м"яти запах п"янить,
Доля дарує нам щасливу мить.
Мабуть запам"ятаю назавжди,
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.
І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
Після травневої зливи.
Коханням своїм полонив моє серце
І щасля з"явилися крила.
Жагучі цілунки солодкі-солодкі
Пестили так ніжно-ніжно.
В цю мить ми удвох забуваєм про роки,
У творчих пошуках - всі роки,
Стрімка бурхлива течія
Снаги й горіння.Та неспокій.
Хтось після себе залиша
Дітей, онуків, дім просторий,
Моя ж ліричная душа
У чаєчки біленькі крила,
Ромашок білі пелюстки.
У білому вся наречена.
Приходять іноді й до мене
І віршів білих теж рядки.
Виріс дуб могутній, йому років зо сто.
В верховітті вітер знай собі гуляє,
Співає і свище, віти нахиляє.
Та сили такої у вітру немає,
Щоби із тим дубом взяти позмагатись.
Бо міцний та дужий дуб отой столітній,
Стеливсь туман холодний
Полем і долиною,
Лісами й оболонню.
Плив він сірим човником
По ставку старому.
Поки ясне сонечко
Сивії хмари закрили,
Лиш пробиваються зрідка
Клаптики світло-блакитні.
Зіроньки ще де-не-де
Теж із-за хмар визирають
І місяця знову чекають,
(пісня)
Вузесенька стежечка,
Мов стрічка-мережечка
Поміж трав сховалась.
А ти ж, моє серденько,
Густо-густо так із неба.
До чобіт і шапки липне.
Обліпив усі дерева.
Одягнув в шапки пухнасті
Сосни. ясени і клени.
У кожушках білих також
Літечком вони вже відцвіли,
Але серденько кохати не забуло
І любов"ю повниться завжди.
То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно,
Та душа моя так прагне щастя,