vasylenko .ko
Я тут, за твоїми плечима.
Вони- то простерті в польоті,
Пташишині мозолисті крила
З старими відбитками дроту.
Ти бачиш з вершини гірської
Ти знак мені, здавалося, лишив.
Якусь свою інтимну таємницю.
Чи, може, ти того і не робив?
Я маю своє право помилитись.
Чи, може, то лиш вигадка, скажи?
Я цукру десь ложечок шість
На чайдному дні не чіпала,
Щоб пилось вприкуску з віршами,
Бо кажуть, занадто гірчить.
Ти щире, наскільки можливо,
“Кто этот “он”, в стихах твоих?”
Мне часто говорят и кстати
Так сложно отвечать, ведь стих-
Лишь связь, где “он”... Пойми, читатель,
Никто из “он” не жив, не жил,
Никто не знал меня и впрочем,
Я темрявою жадібно уп'юся,
Згорить поволі фосфорична днина.
Як купіль тепла огорне дитину,
Так в тиші ночі мирно розчинюся.
І стегон сяйво з бліддю порцеляни,
Изрезаны пальцы бумажной листвою,
В тяжелом дыхании плавает пыль.
Немые надгробия книжных могил
Пестрят именами все новых героев .
Курился табак кучерявым дымком,
Блестит небольшой уголок-
Уромок черты разумной
На дне еще полной урны.
Таков его в жизни урок.
Бледнеет холодная сфера,
Мой славный, мой милый Икар!
Я крылья твои уничтожу,
Чтоб ты никогда не летал,
Со мною остался подольше.
Холодну шкіру античних статуй,
Молочний мармур спинись шукати...
Її обійми, вуста і руки
Зумів згадати - спішиш забути…
Їй вже не страшно у власнім плуті,
А в тебе добре виходить бути
Холодно ночью одной
Грусть коротать на кухне.
Мир благодарно пустой,
Я в нем - угрюмый путник.
Шаг ускоряя, кинусь
Рвать на куски молчанье.
Забери мене звідси, давай.
Мені тісно в обіймах світу.
Я своїм нетерпінням зігріта,
Йду під зливою, що ж...Нехай!
То шкодують цю землю і плачуть
Слишком много дыма в облаках,
Слишком много мыслей в голове.
Обо всем. О всем и о тебе.
Словно по привычке, просто так.
Я на две минуты отошла.
