Olha Lypneva
минуло всього лиш декілька снів,
а я вже страшенно сумую,
п'ю каву гірку, пишу сотні листів,
осіннє листя в книжках пресую.
бажання заснути, кинутись в сплячку,
бо ж скільки, насправді, того життя...
півподиху, півхвилини,
півусмішки, піврадості,
пів терпкого горня...
бо ж скільки, насправді, того життя?
Ти точно не будеш першим,
Як я не буду тобі остання.
І ніхто з нас уже не збреше,
Що це єдине і вічне кохання.
Ми подерті, обоє з шрамами
Один одного полікуємо.
може ми зустрінемось ще раз.
в іншій галактиці, на іншій планеті.
я читатиму тобі вІрші,
ти співатимеш мЕні сонети...
може ми сплітемося якось
Малюй на тілі моїм губами:
Ти — мій художник, я — твій орнамент.
Лишай руками свої ескізи,
Ніжно й неспішно з верху до низу.
Твори на тілі моїм сонети:
Ти — мій митець, а я — терцети.
Чому б не перейти на "Ви",
Коли вже остогидла фамільярність,
Коли ми вже давно знову чужі.
І це не змінить жодна філігранність
Твоїх думок і моїх вчинків, наших слів.
Ми перестали слухати і чути.
в руки твої
хочу я так
сильно
не говори
лиш обійми
Ти загубився десь між легенями, чи між ребрами...
Всередині такий бардак, що вже місяць не можу знайти.
А ти все десь там мені муляєш, колишся деколи,
Заважаєш спокійно жити.
Часом затихнеш, ні пари з вуст.
Не бійся втратити
А бійся не знайти
Не бійся плакати
А бійся не сміятись
«Світло проб‘ється крізь темряву ночі» —
Вона посміхається мені й шепоче.
І я сподіваюсь, що слова ті пророчі.
Бо світла вже бракне щодня і щоночі.
«Душа в тебе чиста і добрії очі» —
дивно, як перетнулися різні дороги,
здається, йшли в два різні боки.
та раптом, зіткнулись на якусь лише мить.
і відчула, як палко моє серце горить.
стій.
зупинись.
"...я з'їв твоє яблуко, я його з'їв..." © Фіолет
ти збирала яблука в саду
я молився всім своїм богам
колись точно я тебе вкладу
і нікому більше не віддам