Ada Yelagina
ти заварюєш чай і лягаєш на стіл -
мій сніданок готовий,
я себе відпустив.
зачинено ставні на ніч
а ніч
ніяк не настане
скупа вертикаль
як межа
стікає по шибці
цей птах мовчить, цей птах не зна ні слова,
ні складу, ані звуку,
ані відстані.
покритий льодом він лежить розхристаний
зі снігом в узголів'ї і піском.
твої рухи фемінні, твоя шкіра тонка і прозора,
темна лінія губ, наче дикої ягоди сік,
ти ідеш – і здаля уже видно, як плавляться смоли,
як хитається стан у ламкої людини-змії
мій друже, високий і тихий,
затемнений вихор проходить на рівні очей,
густий фіолет понад скронями рівно тече,
і плавиться тінь світова
у довгих лунких коридорах.
там де гойдався ти в небо
у зоряні вихри і води
де найдревніший твій родич тебе народитись умовив
там де ти встанеш над серцем і сам даси йому ходу
і буде ядро твоєї любови
•
не роби переді мною із обличчя герніку
не ний не бий на жалі
не кидайся головою без жару у льодяний таз
я знаю найменший відтінок твоїх гримасливих губ
як найменшу змію приозерну
як день і відстань твоєї брехні
моє тіло лежить серед тисяч осяйних полів
і димить голова голубим розтривоженим паром
світ проноситься повз ниттю сонця і білим пожаром
чи такої весни я для себе жадав і просив
принеси мені в дім льодяні переливи і трепети
кажеш - у тобі непрохідна темрява
а я бачу дерева безлисті що тягнуться в небо
і одне найтемніше і найтонше дерево
вп'ялося пальцями в стелю
і обдерло фарбу до синього
і пробило руками сто тисяч однакових поверхів
її голос обривається,
як електрична лінія,
біт її сердець
мій забиває слух.
я бачу її у білому у металевих басейнах,
вона - нерозкрита лілія,
деревце
лінія в лінії
запилене листя над жилами в інеї
пальці змикаються –
знаки без імені –
у ящірці кожній живе дракон.
нехай її мова до тиші близька –
таїть під собою найтонша луска
жагу і тропічний циклон.