Ada Yelagina
коли я думаю, кому віддавати
побачене,
то, ніби відкриваю йогурт, -
а знаходжу під кришкою небо -
із полярним огнем,
і льодом,
не маю ані слова, ні фактури,
сам у собі нужденний і задушений,
і хочу йти, і не бажаю рушити -
у натовпі стою
плече - в плече
її голос обривається,
як електрична лінія,
біт її сердець
мій забиває слух.
я бачу її у білому у металевих басейнах,
вона - нерозкрита лілія,
мовчання піску,
глибоке і душне мовчання —
поглинутий жаром, я весь, наче краб, на піску.
я весь, наче риба, зодягнений в синю луску,
лежу,
наді мною повітря — розбілене море.
у майстерні моїй п'ять кутів,
на підлозі хтось риє шанці.
ти – в істериці,
ти – зомлів
і в одному з кутів зостався.
ми вимерли
і байдуже усім
і виїли свій безум
то пліснява звисає з наших вій
і губ замерзлих
подивися на мене - мене тут нема
лише тінь моїх тіней сидить в узголів'ї
ти не спиш - я не сплю
молодий сатана
у кімнати несе найпекучіше зілля
•
тебе люблять нічні метелики-бражники
бо ти світишся весь і дражниш їх
дражниш
серця і губи
яким ще тільки по двадцять
яким байдуже коли потяги прибувають
у ящірці кожній живе дракон.
нехай її мова до тиші близька –
таїть під собою найтонша луска
жагу і тропічний циклон.
деревце
лінія в лінії
запилене листя над жилами в інеї
пальці змикаються –
знаки без імені –
сіра пташко ти живеш у мене за рогівкою лівого ока
б'єшся там у стелю набілену
у вікна сухі і глибокі
скляні коридори виходять з кімнат
і стають твоєю дорогою
дощ вже давно перестав омивати
а ми не грали тоді в солдатиків
ми просто ждали
як небо трісне
і зорі вистрелять
скляними жалами
у наші маківки