Ada Yelagina
ти знаєш, я люблю високих і тонких,
щоб кожен їхній рух давав мені сто ліній,
щоби на довгих шиях і на човнах повік
могла я провести свій слід чорнильно-синій
щоб дибилась, росла їх опіумна плоть,
довшає день, як волосся,
смоляні розпускаються вії,
млосні вигини тіл
закривають собою надлам,
темна спека підходить
і тебе замикає в обіймах,
а ми не грали тоді в солдатиків
ми просто ждали
як небо трісне
і зорі вистрелять
скляними жалами
у наші маківки
я жадібно згинаю брови,
в озернім склі
твій видивляю дім.
стояти поряд,
нахилятись поряд
і бігти між очей,
а я сьогодні такий безкровний
бо все - весна
і я іду і здається тану
стаю водою
я прозорий і я тонкий
немов зі скла
І.
мене надить його неприборкана талія
термінальна синь його зімкнених губ
неонова шкіра що горить на русалії
і облазить як візьмеш до рук
його тóчені кисті із точними згинами
наші вікна виходять на захід.
наша пам'ять відтворює довге завершення дня.
як за краєм земного котла
засинає предвічна зоря,
так і ми розмикаємо коло,
мов губи від спраги.
коли я думаю, кому віддавати
побачене,
то, ніби відкриваю йогурт, -
а знаходжу під кришкою небо -
із полярним огнем,
і льодом,
і снить в мені це дерево печалі
на жовтім гіллі золотаві ниті
хитаються над сяєвом опалим
а я би все віддав на цьому світі
щоб знов прийти під сонцеверху крону
твої рухи фемінні, твоя шкіра тонка і прозора,
темна лінія губ, наче дикої ягоди сік,
ти ідеш – і здаля уже видно, як плавляться смоли,
як хитається стан у ламкої людини-змії
я
не
сплю
третю добу
третя доба
без сну
мовчання піску,
глибоке і душне мовчання —
поглинутий жаром, я весь, наче краб, на піску.
я весь, наче риба, зодягнений в синю луску,
лежу,
наді мною повітря — розбілене море.