Ada Yelagina
коли я думаю, кому віддавати
побачене,
то, ніби відкриваю йогурт, -
а знаходжу під кришкою небо -
із полярним огнем,
і льодом,
лягли птахи на березі рудому
іржаві ребра випростали в небо
русалки в золоті убрані стебла
пожовкле листя вимітають з дому
довшає день, як волосся,
смоляні розпускаються вії,
млосні вигини тіл
закривають собою надлам,
темна спека підходить
і тебе замикає в обіймах,
розповзається перше затемнення літа
ярі персні гарячі овали
на лиці би твоєму піднятись і вийти
тільки дай - так би й зацілували
і уся в нім твоя нерозважлива вдача
а цей сонях росте
йому брови - хмарки позолочені
все хита головою од південного суховія
і горить його чуб наче ватра роздмухана поночі
сутінкова зоря приазовського надвечір‘я
стає попелясто-рожевим
небо прогірклої просині,
в'язкий рудуватий туман
сповзає у ями і люки.
може, ми діти несправджені?
немов ненароджені досі ми –
я люблю себе у дзеркалі,
коли обличчя моє - за маскою,
що нагадує фантастичного звіра,
коли бачиш із тіла тільки зап'ястя
між рукавичкою і шкіряним рукавом.
мої міста – полотнища потерті,
червоно-сині голок перехрестя,
низьких терас, високого безчестя
крихкі стоповерхові валуни.
моя оселя – непрозора колба,
щоб ніч ставала в вікнах на диби,
я весь водоспад прозорий і плавний у синьому
стікає лазур із розмаєної голови
хитається щось наді мною тонке і набілене
і губи самі йому шепчуть -
прийди
деревце
лінія в лінії
запилене листя над жилами в інеї
пальці змикаються –
знаки без імені –
синій янгол
до мене приходить щоночі:
крила у нього гострені,
пір'я - наче луска,
і риси його лиця
до найтоншої лінії
дай мені кольору.
кольору
колючого,
кострубатого;
бачу, ти невимогливий,
надворі під зорями спатимеш.