Ada Yelagina
твій рот говорить про каліцтво бога,
про довгий присмерк над подвір‘ям школи,
про вирву під колінами
і кволий
твій сон, коли о третій тільки ліг.
радіє літо
в радості тілесне
із обертів гвинта і сплеску весел
міцним канатом туго підперезане
на цьому як цілунок чистім плесі
моє тім‘я змикається під натиском сонця
із гарячої плями випинається форма
без’язика плазма вже проникла у ясна
і гостріша оскАл
стає краще із зором
ти заварюєш чай і лягаєш на стіл -
мій сніданок готовий,
я себе відпустив.
ходить світло у лінії кожній,
як у тілі на білому тлі —
день весни — їй інакше не можна —
лиш себе всю віддати землі.
ходить сонце за тінню сирою —
мовчання піску,
глибоке і душне мовчання —
поглинутий жаром, я весь, наче краб, на піску.
я весь, наче риба, зодягнений в синю луску,
лежу,
наді мною повітря — розбілене море.
я знов танцюю на битому склі,
на кахельних плитах,
на чорному зіллі.
себе відпусти, мене відпусти,
холодне румовище, доме зітлілий
I.
мені кажуть що я випадаю із виміру
бо не знаю як тут поводитись
як заводити друзів і ворогів
й танцювати на ниточках сенсів
як ховати свій відчай
не роби переді мною із обличчя герніку
не ний не бий на жалі
не кидайся головою без жару у льодяний таз
я знаю найменший відтінок твоїх гримасливих губ
як найменшу змію приозерну
як день і відстань твоєї брехні
ти у пам'яті,
у її глибинному шарі,
де пливуть у повітрі повільні предвічні кити,
де маленький шаман креслить власне ім'я на золі
і знімає із шиї кулон з голубої емалі.
а на ньому - вода,
знов наснилося, друже, як я голову твою обійняв:
просто взяв і схопив її міцно руками,
притиснувся лобом.
вона пахне грозою
і вологою м‘якістю трав,
коли я думаю, кому віддавати
побачене,
то, ніби відкриваю йогурт, -
а знаходжу під кришкою небо -
із полярним огнем,
і льодом,