Ada Yelagina
чорне волосся з червоним туманом,
чорне волосся з магічним дощем,
сяйво північне росте над барханом,
над чорним барханом тече.
і світиться вітер, торкаючи звиви,
коли твій погляд димний і важкий,
коли твоє волосся пахне ладаном,
я не в собі,
я - вітер вировий
перед лицем жаданим, мов украденим;
я нарешті побачив
марність своїх зусиль
коли надто жадаєш - ніколи того не буде
а я рвався надміру - тільки шкіру собі пропалив
електродами пальців
і розрядом грубим
цей птах мовчить, цей птах не зна ні слова,
ні складу, ані звуку,
ані відстані.
покритий льодом він лежить розхристаний
зі снігом в узголів'ї і піском.
він прокидається
його будить і кличе смарагдова висота
на травах туманиться його бліде гострокуте обличчя
іде по шиї зелений сигнал
як змія
мені наснився маленький чоловічок
із сірими скельцями замість очей
із волоссям що пахне землею
і пізнім нічним дощем
і щось циганське жорстке і магічне
тебе люблять нічні метелики-бражники
бо ти світишся весь і дражниш їх
дражниш
серця і губи
яким ще тільки по двадцять
яким байдуже коли потяги прибувають
моє тіло лежить серед тисяч осяйних полів
і димить голова голубим розтривоженим паром
світ проноситься повз ниттю сонця і білим пожаром
чи такої весни я для себе жадав і просив
принеси мені в дім льодяні переливи і трепети
я опускаю руку у потік
і сам проходжу легко між потоками
я проникаю у найтонші дотики
я тінь твоя
це стіни мовчання, які я не знаю як обійти,
звідкіля підступитись, з яким ритуалом
рити тунелі й ходи,
звідки пускати сигнальну ракету,
роздмухати дим,
що збудувати над муром, аби промайнути над ним.
не роби переді мною із обличчя герніку
не ний не бий на жалі
не кидайся головою без жару у льодяний таз
я знаю найменший відтінок твоїх гримасливих губ
як найменшу змію приозерну
як день і відстань твоєї брехні
І.
мене надить його неприборкана талія
термінальна синь його зімкнених губ
неонова шкіра що горить на русалії
і облазить як візьмеш до рук
його тóчені кисті із точними згинами