Ada Yelagina
а я сьогодні такий безкровний
бо все - весна
і я іду і здається тану
стаю водою
я прозорий і я тонкий
немов зі скла
ходить світло у лінії кожній,
як у тілі на білому тлі —
день весни — їй інакше не можна —
лиш себе всю віддати землі.
ходить сонце за тінню сирою —
мовчання піску,
глибоке і душне мовчання —
поглинутий жаром, я весь, наче краб, на піску.
я весь, наче риба, зодягнений в синю луску,
лежу,
наді мною повітря — розбілене море.
я знов танцюю на битому склі,
на кахельних плитах,
на чорному зіллі.
себе відпусти, мене відпусти,
холодне румовище, доме зітлілий
I.
мені кажуть що я випадаю із виміру
бо не знаю як тут поводитись
як заводити друзів і ворогів
й танцювати на ниточках сенсів
як ховати свій відчай
ти у пам'яті,
у її глибинному шарі,
де пливуть у повітрі повільні предвічні кити,
де маленький шаман креслить власне ім'я на золі
і знімає із шиї кулон з голубої емалі.
а на ньому - вода,
знов наснилося, друже, як я голову твою обійняв:
просто взяв і схопив її міцно руками,
притиснувся лобом.
вона пахне грозою
і вологою м‘якістю трав,
лягли птахи на березі рудому
іржаві ребра випростали в небо
русалки в золоті убрані стебла
пожовкле листя вимітають з дому
довшає день, як волосся,
смоляні розпускаються вії,
млосні вигини тіл
закривають собою надлам,
темна спека підходить
і тебе замикає в обіймах,
розповзається перше затемнення літа
ярі персні гарячі овали
на лиці би твоєму піднятись і вийти
тільки дай - так би й зацілували
і уся в нім твоя нерозважлива вдача
твої рухи фемінні, твоя шкіра тонка і прозора,
темна лінія губ, наче дикої ягоди сік,
ти ідеш – і здаля уже видно, як плавляться смоли,
як хитається стан у ламкої людини-змії
а цей сонях росте
йому брови - хмарки позолочені
все хита головою од південного суховія
і горить його чуб наче ватра роздмухана поночі
сутінкова зоря приазовського надвечір‘я